А життя, і так не солодке, ставало нестерпним. Отой же простий люд, неначе віл, тягнув на собі увесь тягар воєнного часу. Не відаючи роздиху, гнули спини у маєтках двірські, а в цехах міста — майстри: шили одяг, взуття, ткали полотно, солили м'ясо, кували списи та піки... І все — на потребу армії, на загибель ворогу. У всіх церквах благовістили тепер рано, молящі годинами простоювали на кам'яній долівці перед образом божим, просили у Всевишнього, щоб дарував вікторію руському воїнству, вберіг животи рідним і близьким.
І зненацька — як грім серед ясного неба, як сніг влітку — звістка: неприятель у Москві, первопрестольна без бою залишена руським військом.
На якийсь час місто заціпеніло, наче вимерло усе живе. Та й це тривало не довго. Як не дивно, помітне пожвавлення у життя міста приніс перший обоз з пораненими, який прибув одного разу пополудні. Біля перевозу через Ворсклу зібралася майже уся жіноча половина міста; полтавки, молоді й літні, з нетерпінням чекали, коли підійде пором, і дивились, виглядали: може, серед змучених, згорьованих людей чийсь син, брат, чоловік, наречений? Готові були прийняти кожного: хто — в будинок, інші — до хати, землянки, допомогти, хто чим може; ахкали, дивлячись, як санітари допомагають зійти з порома офіцеру з перевитою головою, солдатові у бинтах, що перехрещували йому груди, кидалися на поміч.
Лобанов-Ростовський не виїздив за межі губернії, був стурбований великою кількістю невідкладних справ: викликав потрібних, йому людей, приймав купців, чиновників, військових, поміщиків, повітових предводителів, церковнослужителів, міщан, цехових голів. Вважаючи, що сформуванням п'яти козачих полків справа не обмежиться, військове відомство вимагатиме додатково і коней, і провіанту, різного спорядження і одягу, а тому, не чекаючи особливих рескриптів, на свій ризик і страх приймав необхідні заходи.
На прийомі, у князя побував Іван Васильович Тутолмін, губернатор, що змінив на цій посаді відставленого більше двох років тому дійсного статського радника Михайла Бровіна. Завдяки старанням нового губернатора вдалося розмістити замовлення на купівлю провіанту і коней, а також розподілити усіх прибулих поранених офіцерів по квартирах, солдатів здебільшого поклали в лікарню, ставили додаткові ліжка, заповнили всі коридори і підсобні приміщення.
Князь мовчки, не перериваючи, вислухав доповідь Тутолміна і висловив своє невдоволення: чому склади, в яких зберігався закуплений хліб, занадто ветхі? Дахи в них протікають, у випадку негоди, зерно підмокне і пропаде, згорить.
— Винуватий, не догледів, ваше сіятельство, — виправдувався Тутолмін. — Зараз же віддам розпорядження відремонтувати їх... Заразом хочу доповісти вашому сіятельству про корисливість купців Вижигіна та Руденка; купуючи хліб, вони всіляко занижують ціни, а казні продають у два рази дорожче.
— І ви не здогадуєтесь, як діяти повинні? Стягніть різницю — та й бути по цьому.
— Не погодяться, можуть вчинити афронт.
— Не лякайтесь. Пригрозіть їм, що знайдемо інших негоціантів, обійдемося, мовляв, і без їхніх послуг, вони й принишкнуть. Мені це плем'я знайоме...
Князь здавався спокійним, але було помітно, як він стомився, темні мішки залягли під очима, обличчя набрало землистого відтінку.
— А що з піками? Чи скоро буде готове замовлення?
— У міських цехах, а особливо у німецькій слободі, цими днями закінчать, сказати подібне про Розумовську не можу, зволікає графиня, усе доскіпується, хто та як відшкодує збитки?
— Поїдьте до неї з візитом ще раз, вона це обожнює, і скажіть: якщо замовлення не буде виконане у строк, то може статися, завтра ми від нього і зовсім відмовимось, дорога ложка до сбіду. Що ж до відшкодування, то все буде зроблено, не збідніє, однак, коли і затримається оплата. Останнього їй все-таки не кажіть.
— Сьогодні ж і від'їду.
Услід за Тутолміним увійшов старий предводитель полтавського дворянства граф Дмитро Прокопович Трощинський. Він нарочито приїхав на прийом до князя із своїх "Швейцарій", як він сам називав родове село Кибинці.
— Що чути, батечку Якове Івановичу? — Трощинський звертався до князя по-простому, знавав його зовсім молодим, ще коли жив у Санкт-Петербурзі, де не один раз зустрічалися, траплялося, і при дворі. Князь почав було розповідати про становище, що склалось після здачі Москви, але гість закивав сухорлявою ручкою, що виткнулась з мундирного рукава, облямованого золоченим позументом:
— Відаю, відаю, не утруднюйся... — І спитав: — А що, коли Буонапартій рушить тепер на північ, дек столиці тобто? Може трапиться це? — Граф, примружившись, дивився на схудле обличчя правителя, чекав.
Генерал-губернатор не забарився з відповіддю. Всі ми, мовляв, ходимо під богом, може трапитись і таке, хоча він особисто цьому й не вірить.
— Люблю, що правду кажеш, — зрадів граф. — Але що ж нам, землеробам, робити накажеш?
Князь вказав на головне: готувати людей, військове спорядження, і знову повторював: ворог, на його думку, вже видихається, та ще не ослаб, отже, чекати не треба, нехай граф знесеться з сусідами-землевласниками і примусить їх вжити на всяк випадок необхідних заходів.
— Хоча певен, до ваших "Швейцарій" Буонапартій не дотягнеться, руки короткі, — посміхнувся князь, — у всякому разі, не так швидко.
— А нехай, ми б його зустріли — по-нашому, як уміємо.
— Не сумніваюсь. — Князь було замовчав і раптом згадав щось: — Сьогодні, якщо не від'їжджаєте, милості прошу до мене. Буде вузьке коло... Княгиня вам завжди рада.
— Дякую! Залишився б, та поспішаю. Перед від'їздом розпорядився про давно заведене щорічне лицедійство на моєму театрі, зело добре грають доморощені актори, бажаю подивитися, що вони встигли, бо, як говорив блаженної пам'яті Теренцій, усе людське мені не чуже.
— Справедливо, граф... Але нас не гудьте: театр будувати поки що припинили — не той час.
— І дарма. — Трощинський витяг золочену табакерку, відкрив і, взявши двома зморшкуватими пучками понюшку тютюну, спритно заклав у ніс, подихав, як на гаряче, і, голосно чхнувши, пустив сльозу:
— Що я вам скажу, голубчику, зрозуміло, поміж нас. Коли вся справа передана до рук такого лиса, як Михайло Кутузов, то Буонапартію з усім його військом вікторії не бачити, як вух своїх. Я ж знаю Кутузку, не випустить він француза живим, у всякому разі, обскубе добряче. Запам'ятай моє слово... А що Москву віддали — не біда, це, певен, тактична ретирада...