Тепер у пансіоні буде тепло, а вечорами і світло. Діти нині мають змогу довше займатися уроками, а на дозвіллі й пограти, ближче зійтись з доброю книгою. Книг вже додалося, бібліотекою поки не назвеш, а все ж понад три сотні книжок заповнюють дві шафи. Ось якби ще пани вчителі розщедрилися, а то подарували всього по дві-три книжки... Треба б цим книжкам і доброго господаря мати, і краще, зрозуміло, з середовища вихованців, нехай би самі дивились: де треба, корінці підклеїли, підшили, залучали б до цієї справи і товаришів. У цей спосіб повага до книги виховується, а що важливішим може бути? Зрозуміло, не тільки доглядом за книгою прищеплюється це — потрібно ще навчити читати, знаходити в книзі головне, розуму й серцю необхідне. А для цього добре було б правила читання написати, ознайомити кожного. Хай потім панове вчителі надимаються, як індики, твердять: шлях їм перетнув — тільки б дітям користь була.
Перший, кого побачив, переступивши поріг, був Мишко Лісницький. Запнувшись у стьогану ковдру, з якої визирав тільки синій ніс. Лісницький прихилився до теплого коминка і читав, пригинаючись до свічі, приладнаної на поставці у простінку, щось бурмотів і, забувши про все на світі, не помітив доглядача. При перших словах, які почулись, неважко було здогадатись, яку книгу читає.
— Ти чого ж не в спальні? І звідки в тебе Ломоносов? Лісницький дуже неохоче урвав читання, томик віршів простягнув доглядачеві:
— Це Шліхтіну прислали. Десять книжок.
— Он як!.. А сам він де?
— Ще не повернувся з класів.
— А ти чому не ходив сьогодні?
— Чоботи розлізлись. Копит обіцяв полагодити, та не встиг.
— Знову? Скільки разів прохав: ніяких прізвиськ.
— Вибачте, не буду більше, — почервонів Лісницький, навіть вуха зарожевіли. — Зірвалось — сам не знаю як.
— Ну добре... Ходімо, одначе, подивимось книжки. Доглядач і вихованець увійшли до вузької, на одно вікно, і дуже просто умебльованої кімнати: дві шафи, маленька канапа, стіл під вікном і три грубих дерьв яних стільці. Для доглядача нічого більш не треба. Залишаючись іноді в пансіоні на ніч, особливо у відсутності помічників, міг тут відпочити чи привести вихованця на розмову, разом проглянути уроки. Кімнату цю діти добре знали вже і полюбили, йшли сюди охоче, вона тепер не лякала, як раніше, за попереднього доглядача.
— Ось вони! — вказав Мишко на стосик книжок, покладених прямо на долівці, до того ж таким жестом, ніби це була його власність і він віддав їх на користь громадської бібліотеки. — Хемніцер! Капніст! Фонвізін! Державін! І навіть — Радкліф. Роман, пане доглядач. Я тільки одним оком глянув — страх як цікаво! — Мишко гладив корінці, торкався пальцями заголовків, ледь чутно посопував носом, зітхав і все твердив:
— Скільки тепер їх!
— Поки що малувато, десь понад триста.
— Прочитати б усе!
— Прочитаєш, якщо читати вміючи. Завтра принесу правила, а ти перебілиш. Кожному класу, щоб по примірнику.
— Які правила?
— Як читати і розуміти книгу.
Лісницький дивився широко відкритими очима на Івана Петровича, а той розповідав, як він сам, в семінарії будучи, ковтав книжки, багато книжок, а пізніше виявилось, що нічого з прочитаного не пам'ятає, все змішалось. Тільки завдяки вчителю Іоанну Станіславському навчився читати і розуміти книгу — невичерпне джерело мудрості та знань. Навіть занотовував прочитане. Допомагало потім у навчанні.
— І на екзаменах... допомагало?
— І на екзаменах. — Іван Петрович у свою чергу спитав: — А знаєш, Мишко, що я хотів спитати, точніше, запропонувати тобі?
— Що?
— Ключі.
— Які?
— Від книжкових шаф.
Мишко на мить затримав дихання і, побоюючись, що не дочув, спитав:
— А... навіщо?
— Ти й справді нічого не розумієш? — Іван Петрович пригладив розкуйовджене на голові хлопчика волосся. — Будеш відкривати і зачиняти їх, тільки, зрозуміло, в точно визначені години, видаватимеш товаришам книжки, будеш занотовувати, хто яку книжку узяв, і слідкувати, щоб з книжками поводились обережно.. Одним словом, господарем бібліотеки станеш.
Мишко слухав і не вірив: невже він буде повноправним володарем ключів і, отже, матиме вільний допуск до книжок, буде книгарем пансіону?! Бути цього не може!
— І усе — я!?
— Все так і буде, пане книгохранитель, — посміхнувся Іван Петрович, мимоволі милуючись блиском очей хлопчика, його схвильованістю. — Ось вони! Бери! Віднині вони твої.
Мишко ще вагався, та доглядач жартувати не збирався, і Лісницький обережно взяв ключі, покрутив у руках і, безмежно вдячний за довіру, дивлячись на доглядача відданими очима, побожно мовив:
— Я буду додивлятись! Слідкувати, щоб... жодна книжка не пропала. І збирати буду! Щоб книжок у нас все більшало і більшало.
— Збирати будемо разом... Усі. Ще ось що. Якщо бажаєш, візьми собі помічника, удвох вам легше буде. Якщо один, припустимо, зайнятий, другий відкриє та видасть книжку чи прийме.
— Я сам... Хоча... Папаноліса візьму. Можна?
— Хай він. А тепер поклич до мене Капітонича.
— Він пішов.
— Куди?
— З'явився пан Квятковський і сказав, що йому треба дрова пиляти та картоплю копати. Капітонич узяв з собою п'ять чоловік — і до нього...
Котляревський не повірив. Але Лісницький не міг помилитись.
Доглядач чув якось краєм вуха — вибовкав Діонісій, — що деякі пани учителі запрошують до себе учнів, частіше гімназистів, для роботи на дому, до того ж, не зважаючи на погоду, на те, що у вихованців уроки не готові, погане взуття чи одяг. Він тоді ще посміявся, не повірив. Діонісій теж сміявся, але більше нічого не додав. Іван Петрович з часом забув про ту розмову, не був певний, що помічник, полюбляючи жарти, інколи не зовсім вдалі, та містифікацію, і на цей раз вигадав якусь дурницю. Те, що колись він сам, ще у дяка, прибирав подвір'я, у семінарії — рубав дрова, їздив по селах і закупляв картоплю і овочі, не мало значення. То все робилось для семінарії. А тут щось зовсім не те: вихованців використовують як наймитів, думаючи, що відмовитись вони не наважаться, забояться гніву учительського... Отже, Діонісій не містифікував.
— Ось що, Мишко, — наказав Лісницькому, — надівай чоботи, чиї-небудь поки що, і біжи до Квятковського. Знаєш, де він живе?