Видно шляхи полтавськії

Сторінка 101 з 225

Левін Борис

Амбросимов віддихався, витер хустиною шию і посміхнувся, по-дитячому ясна усмішка освітила втомлене обличчя.

— А ось! — Підняв над головою тугий згорток. — Палац прекрасної Мельпомени. Перший театр у Полтаві! На Україні — перший! Не казав хіба?

— Як же, пам'ятаю. І що ж — коли закладка?

— Отут і заковика. Прожект готовий, а мені твердять:

"Не квапся, встигнеш..." — передражнив когось. — І грошей не дають, прохаю, як милостині, хоча б копіювальників розрахувати.

— І все-таки квапитесь, мосьпане, — озвався Міклашевський. — Хмари насуваються над державою, не до театрів зараз. Заклало вам, мабуть, не чули, що Буонапарте війною загрожує?

— Залиште, благаю вас... Ніякої війни не буде, а якщо й так — що ж, усі лягай та умирай? Мені, може, на роду написано рік-два прожити — чи встигну виконати омріяне? Ви, мосьпане, киньте, я ваші підступи бачу, зупинити справу — ось ваша ціль.

— Одначе, милостивий пане,— ображено задер голову Міклашевський, — якщо ви збираєтесь і далі висловлюватися таким чином, то я можу і не піти з вами зовсім.

— Заспокойся, Федоре, дрібниці засліпили тебе. Невже забув все? — посміхнувся Котляревський.—І врешті-решт, що з тобою робиться? Не впізнаю тебе. Ти ж — пам'ятаю — жив високими ідеями, віршами чарувався, і сам грішив тим же дивним мистецтвом, а тепер для цього мистецтва якихось грошей жалієш? Все одно ж виділити гроші доведеться — навіщо тягнеш?

— Не всім і блищати, хай вже інші, — буркнув Федір.

Котляревський тільки руками розвів. Амбросимов хотів щось додати, але раптом випустив згорток долі і, схопившись обома руками за черево, зареготав, та так голосно і широко, що служник, який стояв біля дверей, злякано повернувся, хотів було попрохати поважних панів вести себе трохи тихіше — в казенному ж домі знаходяться, — але, впізнавши самого губернського зодчого, і сам посміхнувся: надто вже смачно сміявся пан архітектор.

— Віршами? Цей? Не повірю! — Амбросимов обірвав сміх, ляпнув Міклашевського по плечу п'ятірнею. — Невже тому, мосьпане, ви так не любите мистецтва, і театр в тому числі, що у самого не того-с?.. Не вийшло? А втім, не відповідайте, не треба... Час нам йти. Чекають.

Зробивши кілька кроків, повернувся, ласкаво спитав Котляревського:

— Чому очей не кажеш?

— Зайнятий. На мені увесь пансіон.

— Аякже, нагодуй, напій усіх, а там і носи повтирай, — під'южив Міклашевський, відплачуючи за натяк з приводу ідей та віршів.

Котляревський здивовано поглянув на колишнього однокашника: з чого б це? Але змовчав. Зате Амбросимов кровно образився, простягнув руку, мов бажав прихилити до себе капітана:

— Був би у мене син, Іване, негайно віддав би в будинок твій. Щастя велике, що у нашого юнацтва такі вихователі... А вам, добродію, повинно бути соромно, — кинув в обличчя сторопілому Міклашевському і, сутулячись, метляючи полами сюртука, розгонисте покрокував по коридору.

Вони пішли. Натоптаний, окоренкуватий Михайло-зодчий, як прозивали Амбросимова в тісному колі друзів, та опасистий, коротконогий, в мішкуватому сюртуку — Міклашевський.

Як це він сказав? "Нагодуй та носи витри". Ну то й що? Діло десяте, що ти думаєш, і кажеш, золотої юності друг безцінний, головне — вони, діти, сини мої названі, їм серце готовий віддати без залишку, але, вірно, мало ще старання кладу для їх блага. Щоправда, дещо все ж таки встиг, але це тільки перші кроки, і мало, зовсім майже не займаюсь їх душами, помислами, а це ж — передусім.

Поки що — щоб жилося їм не надголодь взимку — потурбувався, щоб в льохах не було порожньо, щоб і в коморах дещо завелося — і крупа, і борошно, всього потроху, до нового, одначе, вистачить, якщо витрачати обачно, з розумом. Залишається докупляти двічі-тричі на тиждень молока та в м'ясні ряди навідуватись. Хай не переводиться в домі і збитень — для здоров'я питво вельми корисне, і кожну неділю щоб Настя готувала пундики та печиво, а не тільки куліш та куліш. Діти — їм же рости, здоровими бути!..

За дрова потурбувався теж загодя. Тут, у Полтаві, ніде не дістав добрих, березових, та щоб сухі були, і довелося, хоч і не хотілося, з'їздити до самої графині Розумовської, попрохати, щоб дозволила заготовити трохи дровець у графських лісах, під Полтавою...

Графиня не відмовила у прийомі, але довелося і вклонитися, і книжку подарувати з відповідним випадку написом, та бог з нею, з книгою: кому завгодно подарував би, якщо від цього залежало благополуччя дітей, йому довірених.

А втім, графиня, ще далеко не стара, не позбавлена цікавості до життя і його принад, виявилась цікавою співбесідницею, тому й розмова у них протікала легко, можна сказати, з приємністю.

В невеликому затишному кабінеті пахло заморськими ароматами, з вікна відкривався чудовий краєвид: величезне дзеркало ставка, оточеного вербами, а далі — за садом, за річкою — починався ліс.

В кабінеті нічого зайвого: килими, зручні меблі, м'яке канапе та вольтерівські фотелі. Графиня у довгому, майже до землі, з важкого оксамиту платті, облямованому сріблястим хутром, що підкреслювало смаглявість, м'який обрис оголеної руки, високої шиї та попелястого пишного волосся. Карі очі дочки українських степів, предок якої добув, завдяки випадку, графське титло, здавалися добрими. Але гість — стріляний горобець — добре знав, чим дихає ця в'януча красуня; давно вже забуто, звідки прийшов її дід, нині її божество — особисте благополуччя, невситима жадоба розваг, і заради цього вона не жаліє ніякого добра, мільйонів, тяжкою працею здобутих поневоленими рабами — її ж земляками.

Вона розповідає гостеві, що бачила у недавній подорожі у Баден-Баден, Рим, Венецію, об'їздила всю Італію. Чого тільки не надивилась, не спробувала її душа.

Пригостила особливим, вивезеним з Рима, чаєм, кренделиками, спеченими а ля франсе. Гість не залишився у боргу. Вільно тримаючись, одпиваючи ковток за ковтком духовитий напій, розповів почуті в петербурзьких салонах кілька пікантних історій з життя царствуючого дому, чим доставив графині, ображеній неуважністю двору до своєї особи, справжнє задоволення.

Котляревський знав велику кількість подібних історій, графиня ладна була слухати його весь день, та він не забував, заради чого приїхав. Ніби між іншим, просив дозволу заготовити кілька возів дровець у її родинних лісах. Графиня посміхнулась: ось навіщо завітав гість, але здогадки своєї нічим не видала. Кокетливо мовила: "Це дрібниця. Вам, дорогий наш піїте, я б нічого не пожаліла". — "Мені нічого не потрібно, ваше сіятельство, красно дякую за вашу ласку... Ось тільки... — І повеселішав. — Ось тільки, якщо дозволите, свічок би трохи з вашого заводу. Ваші свічки — найкращі у всьому краї..." — полестив відкрито, але графиня, не байдужа до всіляких лестощів, не образилась, навпаки, була задоволена хвалою й сказала, що дарує будинку бідних три пуди найкращих свічок... Він же не схотів брати задарма — буде привід ще раз приїхати, — і заплатив, хоч символічно, але заплатив... Графиня просила навідуватись, і не обов'язково лише тоді, як з’явиться необхідність, по-дружньому розпрощались.