Рахувала німців. їх було до біса, вони ходили по всій площі, ніби щось розшукуючи, бо нахилялися раз по раз, про щось перегукуючись; вони були, мабуть, дуже веселі, у що врешті вдалося покінчити з ^захисниками фортеці, що їм уже ніщо не загрожує; вони були просто щасливі, що смерть їх обминула, і Маруся, аж задихнувшись од ненависті, просунула гвинтівку у вікно.
Та одразу ж і схаменулася. Подумала, що цей постріл може бути для неї останнім... ну, ще раз... ще двічі встигне вистрілити, уб’є іще двох, але ж інші лишаться живими й так же безтурботно та весело походжатимуть оцією площею, копирсаючи знічев’я трупи наших бійців... Сухо і зло дивилася Маруся на ворогів, і в голові у неї вже мерехтіла думка, що вона повинна зробити так, аби вони й завтра, й позавтра, і багато днів наперед не почували себе отут так безпечно... Щоб ходили, нагинаючись та оглядаючись, щоб із кожного вибитого вікна, з-за кожної руїни їм ввижалася націлена зброя.
Опустила гвинтівку, одійшла од вікна. Відкрила сумку, дістала набої. Разом із тими, що в магазині, лишилося дев’ять,— довго не повоюєш, навіть коли кожною кулею поціляти у ворога. Треба шукати іншу зброю, найкраще — автомат, з якого можна скосити однією чергою не одного, а кількох ворогів, з якого можна стріляти, майже не цілячись, перебігаючи з місця на місце. Саме така зброя й пасувала б зараз найбільше Марусі.
Зібрала патрони, знову заходилася вичищати казан: це все ж була їжа, і вона вирішила забрати її всю.
Набила майже повну сумку. Потім підійшла до побитих дверей, що звисали на одній завісі. Одхилила, скільки могла, заглянула в сусіднє приміщення.
Тут було голо і порожньо. Валялась лише цегла, та в одному із закутків лежала солома. Маруся хотіла була одпустити двері, та враз подумала, що солома їй може придатися: їй весь час доведеться користуватися підземеллям, тож треба щось підмощувати, коли лягатиме спати. Набрала повен оберемок соломи, вкинула в люк. Решту ж розтрусила довкола, нагорнула й на люк, взяла обважнілу сумку й гвинтівку, полізла в колодязь.
Насунула люк і одразу ж пірнула у темінь.
В ту ж ніч Маруся пробралася до Муховця: вмитися, напитись свіжої води. Німці в^ке не жбурляли ракети, не прострілювали з кулеметів кожен сантиметр,— впевнені, що з захисниками покінчено, вони відразу зняли облогу, відвівши свої частини на відпочинок, і Маруся безборонно пробралася до Трьохарочних воріт, спустилася до річки.
Перед нею плюскотіла вода. Багато води, море води — Маруся пригадала одразу, як іще кілька днів тому вона мало не божеволіла, дивлячись на оцю воду, як гинули наші бійці, намагаючись добратися до неї, як просив увесь час пити Степан, помираючи, а вона не могла йому дати й краплини, хоч поруч, за десяток метрів, текла невпинно вода, оця ось вода, сотню разів жадана і стільки ж проклята,— як Маруся її ненавиділа'часом, оцю воду, що жорстоко й бездушно текла собі мимо, а вони помирали од спраги!
Тепер перед нею багато води, але не було кому її пити. Вмер Степан, так і не діждавшись хоча б краплини, загинули всі, змучені спрагою, і вода вже не потрібна нікому, навіть стінам оцим, що, подовбані, зранені, піднімалися, чорно й понуро, за її спиною. Маруся повільно занурила одну долоню і другу, потім довго вмивалася, і їй усе здавалося, що то не вода, а сльози, бо вона мала аж солонуватий грисмак.
Умившись, присіла тут же, на березі, випростала ноги, розслабила тіло. Хотілося про все на світі забути, дати собі перепочинок хоч на хвилину,— відкинувшись назад, Маруся звела догори мокре, мов сльозами вмите, обличчя, і ніч дихнула їй прямо в очі, гойднулася всіяним зорями небом. Це було розкішне літнє небо, де зорі сяяли, як діаманти,— на оксамитному чорному тлі, де поодинокі хмаринки дрімали легенькими тінями, де вітерець віяв ледь чутно й ласкаво,— воно струмувало, переливалося, хлюпотіло над Мару-синою головою, дихало, мов зачароване, не потривоженим спокоєм, воно, мабуть, пахло тонко і ніжно, хоч Маруся не могла його почути: інший запах доносився до неї, огортав її з головою,— од Цитаделі, од зруйнованих стін. Запах гару й тліну, різкий та пронизливий, густий, як смола, він скочувався донизу темними хвилями, дер у горлі, чадом наповнював груди,— запах війни, смерті й руїни, і Маруся належала йому до кінця. І вона звелася, як не важко було їй це зробити, і пішла од річки: у Цитадель, у склеп, ідо зяяв великим чорним отвором.
Кілька ночей обстежувала каземати, вивчаючи всі ходи й переходи. Перебиралася крізь завали, протискалася в щілини, зрушене нависле каміння погрозливо потріскувало над головою, а в ноги і в руки впивалося гостре залізо. Інколи доводилося повзти через трупи, бо мертві лежали повсюди, й Маруся вся аж здригалася, натикаючись рукою то на холодне обличчя, то на затверділі, як залізо, бинти. Та вона вперто пробиралася все далі й далі: мала облазити, вивчити, запам’ятати всі ходи й переходи, всі склепіння й підвали, якщо хотіла, щоб німці її не впіймали одразу, після першого ж пострілу. І, скрадаючись, повзучи, пробираючись, обдираючи коліна й лікті, весь час зауважувала, закарбовувала в своїй напруженій пам’яті: ось звідси буде добре стріляти... а сюди ось втікати... тільки сюди, в оцей ось прохід, а не в той, що праворуч, — там глухий закуток...
Поверталася під ранок геть зморена, в голові шуміло й дзвеніло, а тіло мов побувало у вальцях. Переборюючи спокусу впасти на підлогу тут же, на кухні, спускалася в колодязь: у сирість і цвіль, у пітьму. Тут на неї чекала постіль: трохи соломи, й вода у відрі, й сумка із кашею. Дозволяла собі щоразу брати по жмені — не більше, щоб вистачило якомога надовше, довго жувала кожну крихту, кожну зернину, обдурюючи завжди голодний шлунок. А лягала спати — відносила сумку подалі: вже спіймала себе одного разу на тому, як, сонна, залізла до сумки і набивала рота кашею.
Довго лежала, неспроможна заснути. Не поринала спогадами в довоєнне життя: воно їй здавалося нереальним, як сон, краще й не згадувати, щоб не завдавати собі зайвого болю. Думала вперто й напружено, як краще дістати автомат і побільше набоїв до нього.