65
Прокинулася врешті од того, що змерзла. Тремтіла всім тілом і ніяк не могла зігрітися. Вистукуючи зубами, Маруся ледве звелася: все тіло боліло, наче побите, і крутило в суглобах, й судомило. Відчула враз голод, вперше за багато днів: досі хотілося тільки пити, полізла до сумки, дістала сухар. Згризла його, але голод не вгамувала: їсти захотілося ще дужче, і Маруся незчулась, як з’їла й. другий. Аж коли полізла за третім, примусила себе відсмикнути руку: лишилося всього п’ять сухарів, а вона не знала, коли дістане їжу і чи дістане взагалі. Натомість узяла грудочку цукру, поклала її під язик, щоб довше тримати в роті.
Трохи наче полегшало. Принаймні не так стала тремтіти. Намацала гвинтівку й подерлася вгору, до отвору, який сірів оддаля вузькою щілиною.
Під самою продухвиною зупинилася, прислухалася: по той бік було тихо. Маруся ще трохи постояла, поки переконалася, що там і справді нікого немає. Поставила гвинтівку так, щоб її можна було потім дістати рукою, спробувала знову пролізти в отвір.
Пролізти ніяк не вдалося. Чи то щілина повужчала, чи тіло набухло, напившись вологи, тільки як не намагалася Маруся протиснутись, як не просувала то плече, то голову, вона застрявала і мусила одступити. Трохи перепочивши, вона знову й знову лізла в прокляту щілину, аж поки, зовсім знесилена, майже впала на землю.
Вже розуміла, що тут їй не вибратись. Треба шукати іншого отвору, якщо не хоче лишитися назавжда в підземеллі. Пітьма, яка досі оберігала її від палаючого, що й мозок висушує, сонця, яка стерегла її сон і приносила спокій, враз мов змінилася: щось зловісне й похмуре вчувалося в ній, щось підступне й вороже, і Маруся ще раз спробувала пролізти в продухвину. Потім, зважившись, підібрала гвинтівку й сумку, рушила вглиб.
Обережно просувалася вперед, тримаючись рукою за стіну. Весь час нагиналася, бо їй усе здавалося, що стеля попереду провисає донизу, і вона боялася забити голову. Вона йшла і йшла, наосліп переставляючи ноги, і щоразу ставало все вологіше й затхліше, і стояв густий дух цвілі, як у старому, занедбаному льоху. Десь поруч капотіла вода, краплини падали так дзвінко і лунко, мов були відлиті з ясного металу, але під ногами вода не текла, хоч Маруся, здавалося, спустилася глибоко вниз. Вона йшла і йшла, а підземному коридорові не було кінця-краю, він повертав то вправо, то вліво, а в одному місці розгалузився на два самостійні ходи. І Маруся, повагавшись, пішла праворуч, може, тому, що трималася за стіну правою рукою.
Ось підлога мов стала забирати вгору. Хід наче звузився, бо Маруся стала торкатися плечима то однієї стіни, то другої. Вона пішла швидше і опинилася на дні якогось колодязя. Стала обмацувати стіну й невдовзі наткнулася на товстий металевий прут, загнаний у цеглу. Прут був, мабуть, весь покритий іржею, бо з нього аж посипалося, Маруся повела рукою вище і намацала ще один, а вище був ще... Вона пригадала одразу каналізаційні колодязі й металеві скоби по стінах — своєрідні драбини.
Повісила сумку на одне плече, а гвинтівку на друге, подерлася вгору. В обличчя їй густо сипалася іржа, та вона вперто дерлася вверх, аж поки не вдарилася головою об люк. Спробувала зопалу його зрушити з місця, але люк наче прикипів до залізного обводу, до того ж заважали сумка й гвинтівка. Обережно спустилася донизу, скинула гвинтівку й сумку. Повагавшись, дістала два сухарі: мусила поїсти, бо від голоду її аж занудило. З’їла останню грудочку цукру і знову подерлася вгору.
Верхня скоба була вбита під самісіньким люком. Маруся щосили вчепилася в неї і головою, плечима — всім тілом вперлася в люк. Вона тисла і тисла, ні на мить не даючи собі відпочити, вчавлюючись плечима в ребристу поверхню, в неї аж у спині тріщало і молотом било в скронях, та вона говорила собі, що мусить зрушити люк, бо інакше загине... Ще раз!., ну, ще раз!., і тиснула, тиснула, зціпивши зуби, аж поки люк зірвався, одскочив, як пробка, і їй в обличчя хлюпнуло сухе, аж гаряче повітря.
Виставивши голову, Маруся сторожко оглянулася довкола: в приміщенні, до якого вона потрапила, нікого не було. Це був один із склепів, перетворений на кухню: посередині височіла довжелезна плита, а довкола валялися казани та відра. Німці, певне, навідувалися й сюди, бо в посудинах зяяли дірки од куль, а двері, які вели в сусіднє приміщення, висіли, посічені, лише на одній завісі: вони й сюди кинули гранату. Інші ж двері, що вели, мабуть, надвір, були зачинені, а поруч із ними великим чотирикутником зяяло вікно і в ньому не лишилося жодної щибки. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Маруся спустилася в колодязь, підібрала гвинтівку й сумку, знову подерлася вгору.
Велика чавунна плита мала аж вісім конфорок. Весь посуд, що стояв на ній, був зметений на підлогу, хтось мов аж потоптався по ньому, щоб більше тут ніщо не варилося. Маруся обстежила всі підряд казани. Всі вони були порожні, лише в одному на самому дні темніла якась зцементована маса, тверда, наче камінь. Маруся ледь одколупнула невеликий шматочок, попробувала: це була пшоняна каша, яку варили, мабуть, ще двадцять другого червня, за годину до війни, бо каша була як слід і не вварена, попадалися тверді пшонини, але це все ж була їжа, і Маруся не стала нехтувати нею. Понишпорила по кухні, знайшла під лавою обламаний ніж, стала старанно видовбувати затверділу кашу — одламувати цілими шматками.
Враз зупинилася, завмерла: вчулися кроки, голоси. Зірвалася, мов на пружині, вхопила гвинтівку, кинулась за плиту, присіла. Тупіт і голоси наближалися, ішло, мабуть, багато людей, і то були вороги, бо хто ж, окрім німців, міг отак відкрито ходити серед білого дня... Маруся дослала у патронник набій і приготувалася вистрілити, як тільки перший німець появиться у дверях.
Але вони пройшли мимо. І Маруся довго сиділа, ослабла.
Потім підійшла до вікна, обережно виглянула.
Перед нею простилалася величезна площа, подовбана, мов віспою, вирвами, всіяна потрощеним військовим майном, а попереду височіла напівзруйнована фортечна церква, в якій перед війною був клуб і куди Маруся щосуботи ходила з Степаном — дивитися кіно. При згадці про чоловіка їй одразу здушило в горлі, Маруся на мить заплющила очі, стисла щосили повіки. Гаряча, як розплавлений свинець, сльоза видушилася з-під повік, покотилася, обпікаючи, по щоці, висохла на півдорозі. Маруся провела долонею по шкарубкому, давно невмиваному обличчю, глибоко зітхнула, знову стала дивитись у вікно.