— Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мнє приказано тєбє, батько, далажить, что два наші палка в сілє па пятісот человек, в неделе па святцах Петру і Павле стаять будуть возле Конскіх вод... больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада.
— Я се вже знаю,— каже кошовий.
— Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян.— Я ж тобі говорив, що від донців ваших їду.
— Ізвені, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавек, можна лі тєбє па-вєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш?
— Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав.
— Пачему ти брат мене ругаєш? Не велено било то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед пєрвим з краю, как баба.
— Воно гарний звичай, нічого казать,— говорив кошовий.— Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало... Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.
— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть...
— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину,— говорив кошовий уже геть подобрівши.
— Я його приведу,— сказав Максим і метнувся прожогом на двір.
Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.
— Се мій рідний брат,— каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.
— Хіба ж, ти Максим будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию.
— Нічого я тепер не дізнаюсь,— говорив кошовий,— йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою... Ми вже опісля...
— В мене сьогодні служба посильного,— каже Максим,— мені не можна відходити до вечора.
— Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь.
Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівку. Касян каже:
— От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хочеі Хитро!
— Та я з радощів забув свою повинність,— каже Максим, звертаючись до Касяна,— спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив...
Він подав Касянові руку і сердечно стиснув, а опісля обняв його і поцілував.
— Завіщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б'ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти ріднього брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене.
Касян обняв його кріпко і поцілував.
— Ти таки будеш мені дядьком, я ніколи не забуду, що ти для мене зробив,— він поцілував Касяна в руку.
Розійшлись. Касян, йдучи, обтер рукавом сльозу з ока і говорив сам до себе:
— Ось притча. Гадав, що собі сина придбав, як й інші товариші, що його на доброго козака виведу, що на старості літ потіху матиму, коли доживу, і не везло. Знайшовся брат, а на його боці право... Шкода! Розумний хлопець... Го! го! Головатий... Ну, не повелось... що ж робить? Така моя доля. Ніколи у мене не було роду, та й не буде... Годі! — Касян пішов до куреня.
Тим часом Максим водився з Івасем, мов кітка з малим котятем. Водив його по січовім майдані, по куренях, показував січові вали, частоколи, показував січову церкву, канцелярію, попівство, завів під школу, в якій гуділо, мов в улію. Завів у майстерню, де січові ремісники працювали.
В саме полуднє висипалася з січової школи дітвора різного віку і росту. З сміхом, криком, розбігались по майдані. За ними вийшли вчителі, а далі показався і сам шкільний отаман. Був одягнений в довгий халат і ніс під пахвою грубу книгу. Йшов з великою повагою і поволі... Максим зняв перед ним шапку і поздоровкався.
— Що це за младенець? — запитав Максима, показуючи на Івася.— В школі я його ще не бачив.
— Це мій брат. Припадком на Січ попав. Його татарин піймав, та добрий козак Касян Бистрий в степу відбив. Ніяк було відвезти додому, то привіз його в Січ.
— Дуже гарно. А ти, младенче, обучен юж грамоті?
— Я ще нічого не знаю. У нас школи нема, я коні пас...
— Благо єсть і полезно младенцу, а даже отрочати премудрости науки устивої приобрісти себі. Провид-нє господнє ізведивше тебе із татарського сировця указиваєт тебі путь праведний. Но к тому нужно єсть ціломудріє... Приведи, козаче, младенца сего по імени єго послі обіда в школу, аки подобаєт.
Отаман пішов далі, погладивши Івася по голові, а той питає:
— Він якось так балака, що не розберу нічого?
— Вчений чоловік, то й по вченому балака. Вчись й ти, то сам так забалакаєш... Тепер ходімо на обід у курінь, а опісля тобі треба йти в бурсу між школярів...
— Хіба ж я не буду з тобою жити?
— Як би тобі це сказати? І разом, і не разом. Разом будемо на Січі, хіба що мене куди-небудь пішлють, а в курені зі мною тобі не можна жити, бо ти ще дитина. Але я з тобою буду бачитися...
По обіді в курені, де Івася вважали гостем, повів Максим свого братчика знову по Січі. Вони вийшли ворітьми у другу частину Січі. Тут жило саме військо запорозьке, уся січова старшина. За валами тої частини розложилось, так сказати б, січове місто. Тут кипіло інше життя. Довкруги майдану стояли малі домики, а далі шатра з усякою всячиною. Тут заодно ярмарка, торг. Народу всілякого, мов в муравель-нику. Крамарі пороставляли свої крами. Між ними ходять покупці. Такий тут гамір, що Івасеві аж голова закружляла. А які тут різнородні люди, які одяги!
Ось зараз з краю стоїть бородатий москаль у довгому халаті, припрошує покупців та прихвалює свій крам. Побіч нього сидить мовчаливий турок над своїм крамом. У нього пістолі, шаблі, рушниці, ятагани. Турок сидить собі на землі перед своєю будою, покурює люльку і ні пари з уст: хочеш, мовляв, купити, то купуй, а ні, то йди собі з Богом. А далі косоокий татарин продає багату одежу, пояси цвітисті, шовкові. В другому кінці вірменин носатий продає золоті пер-стені, гаплички тощо. На протилежному кінці торгується татарин з козаком за коня. Татарин прихвалює, прицмокує та пробує з конем різні штуки.