— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі,— говорив Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим...
Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця. їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.
— Ось тут і заночуємо.
Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпи-нав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо. І се робив він справно, наче б у степу виріс.
Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.
— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?
— Так як би нічого.
— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись! Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.
Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні станули під димом.
— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять насмерть.
— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?
— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.
— А як полум'я не буде, то ще який звір приплентається...
— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна. Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?
— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?
— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?
— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.
— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче. Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.
— А до церкви він ходив?
— Ні, хіба раз на рік, у страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише під углом напроти престолу стояв. Люди би його були не пустили...
— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип'ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, наче б кров'ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло... Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: "Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив."
— І що ж з тим вовкулакою сталося?
— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.
— Чимось він межи ними прогрішився.
— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.
— І муравЧ свій звичай мають, усяка божа твар.
— Аз рушниці то вовкулаку можна вбити?
— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.
Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приляг ухом до землі. Івась трохи захвилювався.
— Не лякайсь, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.
Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразнійший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися в далину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув:
— Пугу, пугу!
Постать здержала коня. Почувся голос:
— Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крещоний.
— Як ти хрещений, то наблизися, чому не озо-вешся козацьким звичаєм?
— Бог вєсть, какой у тебя звичай будет!
— Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь! Тепер невідомий під'їхав аж до вогнища.
— Бєда, брат, я із пєтлє татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй мєня, да спасі.
— Ти хто такий? — питав Касян оглядаючи незнайомця. На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки.
— Я донской казак. Мєня, татари-сабаки пай малі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тєбє слава. Нет у тєбя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний.
— Злази, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров'я.
— Спасібо брат! Ех какоє счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпу. Ну, здарово, брат!
Незнакомець подав руку Касянови, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш.
— Какой у тебя превасходний кулєш, єй Богу! Сласть!
— Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний.
— Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нєчаво во рту нє било. Паслал мєня атаман нашой станіци па делу. Нус, сєл я на лошадь, єду. Єду степом, да черти нє знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плєтньом, лошадь вскоч, что сіли... Да нє может утьоч. Абско-чілі мня, закінулі петлю, єдва не окалєл. Патом свя-залі сєровцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начевать. Памалілся я Богу небесному, винял ад-ную руку із сировца, асвабаділ другую, потім розрезал пута на ногах. Нус, Богу слава, я уж свабодний. Каг-да татари паснулі, я надполз между лашаді, захватіл адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться внє апас-ності, кагда тєбя добраво казака нашол.