— Яка шкода, що я сього не бачив!
— Пожди, ще не одно побачиш, шкода було тебе будити.
По правім боці наших подорожніх щось забовваніло край степу. Від того відбивалося ярке промінне сонця.
— Що се таке, дядьку?
— Се Кодак. Дивись, синку, яка фортеця. Мури високі та сильні, а від бляхи на баштах соняшні проміні блищать.
— А Кодак, то що воно, город такий?
— Та ж, кажу тобі, фортеця, щось більше як замок. Його ляхи поставили, щоб українських утікачів на Запоріжжя спиняти та відгородити Січ від України.
— То ляхи навмисне таке побудували?
— Авжеж, навмисне. Кодак для козацтва, то так наче б болячка у людини на карку, нікуди головою ворухнути.
— Чому ж запорожці його не розкинуть сього Кодака? Я не дав би йому стояти!
— От який цікавий! Підожди і на се прийде пора, він недавно щойно поставлений. Щось воно і на нього видумається.
— Так вони з того Кодака людей переловлюють?
— Авжеж, переловлюють, коли який недотепний туди набіжить. Розумний то його певно вимине, далеко обійде. У Кодаку стоїть ляцьке військо. Воно сторожить на усі боки і зараз, що-небудь помітивши, погоню висилає. А вже кого зловлять, не бачити йому більше сонця божого. Закують у кайдани, до льоху запроторять. Краще смерть, ніж такого дожити.
— А опісля панові видадуть?
— Та не кождого. Більше таких, що у кайданах і зогниє.
— Страшно воно так під землею сидіти. Коли б я так козаком був, я намовив би товаришів, ми би пішли, узяли Кодака, військо побили, а фортецю геть рознесли...
— Завзятий з тебе козак буде,— сказав Касян, усміхнувшись,— та ти мені розкажи, як би ти його брав з товаришами? Приступом? А там гармати, дотепні пушкарі, військо...
— Я би не брав приступом, а хитрістю. Ми де-небудь роздобули б такого вбрання, як вони одягаються, передяглись, підійшли до замку, а частину товаришів де-небудь скрили в очеретах. А коли б ми в середину дістались, відчинили ворота і своїх впустили. Тоді був би край усьому.
— Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати.— 3 тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш...
— Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан...
— Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати насмерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б'є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осаула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обібрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи насмерть покарають... А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб'ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову...
— Грязюкою голову? А се нащо?
— Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю. Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться?
— Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються?
— З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрі-шився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають...
— А татарина теж приймають?
— Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити...
— І можна йому коли-небудь покинути Січ?
— Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають...
— А за що карають?
— Найтяжша кара, коли вб'є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капчук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить.
— Не знати, як мене прозвуть?
— Ха 'ха, ха! — засміявся Касян.— Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть.
— То може мене і не приймуть на Січ? — сказав Івась посумнівши.
— Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.
— А коли б я хотів вернути додому?
— Про се потолкуємо згодом.
— Що воно, дядечку, так страшно шумить?
— Перехрестись, моя дитино,— сказав поважно Касян, знімаючи шапку,— се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б'ють...
Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.
Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку.
Івась стояв, як зачарований. Він нераз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходя-чого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.