Гант відповів на Колінову спробу піддати все сумніву коротким кивком, так ніби хворобливе невірство було природним побічним витвором підліткового віку, чимось, із чого можна вирости. Учителі й батьки роздратовано нагадували нам, що вони також колись були молодими, тож могли говорити авторитетно. Це лишень етап, наполягали вони. Ви вийдете з цього; життя навчить вас реальності й реалізму. Та тоді ми відмовлялися визнавати, що вони коли-небудь були схожими на нас бодай у чомусь, і думали, що знаємо про життя-правду,
моральність, мистецтво-значно більше, ніж наші знеславлені батьки.
-Фін, ви чогось мовчите. Ви ж бо самі почали хилити у цей бік. Ви наче наш сербський душогуб.
Гант зробив паузу, дозволив натякові спрацювати.
-Чи не були б ви такі ласкаві втаємничити нас у свої міркування?
-Не знаю, сер.
-Не знаєте чого?
-Що ж, з одного боку, я не можу знати, чого саме я не знаю. Це філософськи самозрозуміло.
Він зробив одну з тих легких пауз, під час яких ми знову домірковували, чи він вдавався до витонченого глузування, а чи до надсерйозності, недосяжної решті.
-Справді, чи не є вся ця штука з покладання відповідальності такою собі відмазкою? Ми хочемо звинуватити окрему особу, щоб зняти вину з усіх інших. Чи ми винуватимо історичний процес, аби звільнити від відповідальності окремих осіб? Або ж річ у анархічному хаосі, з тим самим результатом. Мені видається, що існує (існувала?) вервиця необхідних особистих відповідальностей, але не така довга, щоб кожен міг легко звинуватити інших. Та, звісно, моє бажання покласти відповідальність може бути радше відображенням мого власно-
го розуміння, а не справедливим аналізом того, що відбулося. Це ж бо одна з головних проблем історії, чи не так, сер? Питання суб'єктивного проти об'єктивного тлумачення, необхідність знати історію історика, щоби збагнути представлену нам версію.
Запала мовчанка. Насправді він не глузував. Анітрохи.
Старий Джо Гант поглянув на годинника й усміхнувся.
-Фін, через п'ять років я йду на пенсію. Я радо надам вам рекомендацію, якщо ви забажаєте зайняти моє місце.
Тут він також не глузував.
Одного ранку на зборах директор школи понурим голосом, який він притримував для відрахувань і нищівних спортивних поразок, повідомив, що має прикру звістку: у вихідні помер Робсон із шостого наукового. Крізь гамір боязкого белькотіння він сказав, що молодість Робсона підтяли, мов квітку, що його відхід-це втрата для всієї школи й що всі ми будемо символічно присутні на його похованні. Тобто він сказав усе, крім того, що ми хотіли знати: як, чому, це вбивство? І якщо так, то хто вбивця?
-Ерос і Танатос,-прокоментував Едріен перед першим уроком того дня,-Танатос знову зі щитом.
-Робсон-не зовсім випадок Еросу й Танатосу,-сказав йому Алекс. Ми з Коліном підтакнули. Ми знали його, бо він навчався в нашому класі кілька років: зрівноважений, позбавлений уяви парубійко, не зацікавлений мистецтвом, який тинявся собі нікого не кривдячи. Тепер він скривдив нас, уславившись ранньою смертю. Підтята квітка, аякже: в Робсонові, якого ми знали, було щось рослинне.
Жодної згадки про хворобу, про нещасний випадок на велосипедній прогулянці чи вибух газу, а кілька днів по тому до нас дійшла чутка (також відома як Браун із шостого математичного), яку поліція не оголошувала або не хотіла оголосити. Його дівчина завагітніла, і Робсон повісився на горищі, й два дні його не могли знайти.
-Ніколи не думав, що Робсон знає, як вішатися.
-Він навчався в шостому науковому.
-Та для цього потрібен спеціальний вузол.
-Це лишень у фільмах так. І на належних екзекуціях. Це можна зробити зі звичайним зашморгом. Просто задушення відбувається довше.
-Як ви гадаєте, хто така його дівчина?
Ми розглядали відомі нам варіанти: манірна цнотливиця (тобто колишня цнотливиця), вульгарна продавчиня, досвідчена старша жінка, венерично хвора хвойда. Ми обговорювали це, доки Едріен не спрямував наші роздуми в іншому напрямку.
-Камю казав, що питання самогубства є єдиним справжнім філософським питанням.
-Крім етіки, політики від етики, політики, естетики, природи реальності й інших речей.-Так Алексові завдали неочікуваного удару.
-Єдиним справжнім. Засадничим, од якого залежать усі інші.
Після тривалого аналізу Робсонового самогубства ми виснували, що воно могло вважатися філософським лише в арифметичному сенсі цього поняття: він ось-ось мав спричинитися до примноження людського роду на одного, але з етичних міркувань вирішив зберегти чисельність населення планети незмінною. Та в усіх інших відношеннях ми розважили, що Робсон розчарував нас і всіх поважних. Його вчинок був нефілософським самопотуранням, позбавленим художності: іншими словами, хибним. Щодо його самогубчої цидулки, в якій, згідно з чуткою (знову ж, Браун), мовилося "Пробач, мамо", ми відчували, що змарновано неймовірну виховну нагоду.
Можливо, ми би так не напосілися на Робсона, якби не йшлося про один чільний, неспростов
ний факт: Робсон був нашим однолітком, за нашими уявленнями, він був звичайним, але насправді-не лише приховав, що мав дівчину, а ще й, безсумнівно, спав із нею. Клятий мерзотник! Чому він, а не ми? Чому жоден із нас навіть не мав досвіду невдачі в пошуках дівчини? Принаймні, приниження від цього зробило б нас назагал мудрішими, дало би нам привід для вихваляння невдачами ("Властиво, дослівно вона сказала "прищуватий бовдур із харизмою кеда"). Ми знали з прочитаної великої літератури, що Кохання передбачає Страждання, й радо би отримали досвід страждання, коли б це було самозрозумілою, може, навіть логічною запорукою того, що потім нас могло спіткати Кохання.
Це був ще один із наших страхів: що Життя виявиться несхожим на Літературу. Погляньмо на наших батьків: чи мовиться про них у Літературі? Щонайбільше вони могли претендувати на становище спостерігачів і слухачів, частини суспільного маргінесу, поза яким могли відбуватися справжні, правдиві, важливі речі. Наприклад? Речі, про які йдеться в Літературі: кохання, секс, моральність, дружба, щастя, страждання, зрада, перелюбство, добро й зло, герої й злочинці, провина й невинність, шанолюбство, влада, справедливість, революція, війна, батьки й діти, матері й доньки, особистість