Едріен дозволив нашому гуртові поглинути його, не визнаючи, що саме цього він шукав. А може, й ні. Так само, як і не змінив своїх поглядів, аби вони збігалися з нашими. Під час ранішніх молитов можна було почути, як він долучався до них, поки ми з Алексом лише кривили слова, а Колін знущально вдавав завзяте голосіння псевдофанатика. У шкільних спортивних гуртках ми троє вбачали завуа-льовано-фашистський план пригнічення нашого статевого запалу; Едріен відвідував гурток із фехтування й стрибав у висоту. Ми не мали слуху, а він приходив до школи зі своїм кларнетом. У той час, коли Колін засуджував свою родину, я висміював політичну систему, Алекс висував філософські заперечення щодо осяжної природи реальності, Едріен помовчував-принаймні спершу. Складалося враження, що він у щось вірив. Ми також вірили-лишень ми хотіли вірити в щось власне, а не в те, що було вирішене за нас. А отже, в те, що ми вважали своїм очищувальним скепсисом.
Школа розташовувалася в центрі Лондона, ми діставалися до неї зі своїх відокремлених районів, переходячи від однієї системи контролю до іншої. Тоді все було простіше: менше грошей, жодного електронного причандалля, незначний диктат моди, жодних дівчат.
Не було нічого, що могло би відволікати нас од виконання своїх людського й синівського обов'язків, які полягали в навчанні, складанні іспитів, використанні здобутих знань для пошуку роботи, й згодом-провадженні життя, безпечно насиченішого, ніж те, що його провадили наші батьки, які би схвалювали це життя, водночас позаочі порівнюючи його зі своїми молодими роками, які були простішими, а отже-кращими. Звісно, ніщо з цього ніколи не констатувалося: шляхетний соціальний дарвінізм англійського середнього класу завжди залишався самозрозумілим.
-Кляті мерзотники-батьки,-нарікав Колін одного понеділкового обіду. Коли ти малий, то гадаєш, що вони нормальні, а потім розумієш, що вони просто як...
-Генрі Восьмий, Коле?-припустив Едріен.
Ми починали звикати до його іронізувань; як і до того, що вони можуть бути спрямовані й на нас також. Дражнячи чи закликаючи нас до серйозності, він називав мене Ентоні, Алекс ставав Александром, а неподовжуваний Колін скорочувався до Кола.
-Я був би не проти, якби мій батько мав кількох дружин.
-І був неймовірно багатим.
-І був намальований Гольбайном.
-І послав би до дідька папу римського.
-Якась конкретна причина, чому вони— КМ?-спитав Коліна Алекс.
-Я хотів, аби ми поїхали на ярмарок розваг. Вони сказали, що проведуть вихідні, пораючись у саду.
Атож: кляті мерзотники. Хіба що не для Едріана, який слухав наші нарікання й лише зрідка долучався. Утім, як нам здавалося, мав більше причин нарікати, аніж більшість. Його мати пішла, покинувши батька з Едріеном і сестрою. Це було задовго перед тим, як термін "родина з одним годувальником" увійшов у вжиток; тоді це називалося "розбита родина", й Едріен був єдиною відомою нам людиною, яка походила з неї. Це мало би сповнити його екзистенційною люттю, та чомусь не сповнило; він казав, що любить матір і поважає батька. Позаочі ми втрьох обговорили його випадок і вигадали теорію: ключ до щасливого родинного життя полягав у тому, щоб не бути родиною чи, принаймні, не тією, члени якої живуть разом. Провівши цей аналіз, ми заздрили Едріенові ще дужче.
Тими днями ми уявляли, ніби нас утримують у якійсь оборі, й чекали, коли нас випустять із неї в життя. І коли настане та мить, наші життя й сам час прискоряться. Звідки ми могли знати, що наші життя вже почалися, що якусь користь ми вже отримали, якоїсь шкоди
вже завдали? Й що нас випустять лишень до іншої обори, межі якої будуть непомітними?
Тим часом ми були спраглі книжок, сексу, меритократичні, анархічні. Усі політичні й соціальні системи видавались нам зіпсути-ми, але ми відмовлялися визнавати будь-яку альтернативу їм, окрім гедоністичного хаосу. Однак Едріен спонукав нас повірити в припасування теорії до життя, в ідею, що принципи мають керувати діями. Досі філософом серед нас вважався Алекс. Він читав те, чого інші двоє не читали, й міг, приміром, раптово заявити: Про що неможливо говорити, про те слід мовчати. Ми з Коліном мовчки обмірковували цю думку якийсь час, потім шкірилися й продовжували бесіду. Та зараз Едріен своєю появою витіснив Алекса з його місця-чи радше дав нам можливість обрати іншого філософа. Якщо Алекс читав Рассела й Вітґенштайна, то Едріен читав Камю й Ніцше. Я читав Джорджа Орвела й Олдоса Гакслі, Колін читав Бодрі-яра й Достоєвського. Це лише легенька карикатура.
Так, звісно, ми були претензійними-для чого ж іще молодість? Ми вживали поняття "Велътаншауунё"1 і "Штурм унд Драні"2, любили казати "Це філософськи самозрозуміло" й запевняли один одного в тому, що чільний обов'язок уяви-бути грішною. Наші батьки
бачили все інакше, вони уявляли своїх дітей невинними ягнятами, які несподівано потрапили під згубний вплив. Так, Колінова мати називала мене його "темним янголом"; мій батько звинувачував Алекса, коли застукав мене за читанням Комуністичного маніфесту; Алек-сові батьки тикали пальцями на Коліна, коли заскочили його за жорстким американським кримінальним романом. І так далі. Те ж саме було й із сексом. Наші батьки гадали, що ми розбестимо один одного й станемо тим, чого вони найбільше боялися: невиправними мастурбаторами, збоченими гомосексуалістами, пропащими розпусниками. Вони боялися за нас і замість нас: близької підліткової дружби, хижого поводження незнайомців у потягах, зваби неправильної дівчини. Як же далеко їхні острахи випереджали наш досвід.
Одного пообіддя Старий Джо Гант, неначе підхоплюючи раніший Едріанів виклик, попрохав нас обговорити причини Першої світової війни, а найпаче — повну відповідальність убивці ерцгерцога Франца Фердинанда за те, що було потім. Тоді ми були здебільшого максималістами. Нам до вподоби були Так проти Ні, Похвала проти Критики, Провина проти Невинності. чи, у випадку з Маршалом-Ворохобня проти Великої Ворохобні. Нам до вподоби була гра, що завершувалася перемогою чи поразкою, а не нічиєю. Тож для декого сербський душогуб, ім'я якого я давно забув, ніс стовідсоткову особисту відповідальність: варто було вилучити його з рівняння-і війна ніколи не відбулася б. Дехто стовідсоткову відповідальність покладав на історичні чинники, що навернули ворожі нації на шлях неминучого зіткнення: "Європа була порохівницею, що чекала на вибух" тощо. Більш анархічні, як Колін, стверджували, що все залежало від випадку, що світ існував в умовах безугавного хаосу, й лише якийсь примітивний інстинкт оповідання історій, який сам, без сумніву, був похміллям від релігії, заднім числом нав'язав тлумачення того, що могло чи не могло трапитися.