І тут ксерокопія-ця версія версії-закінчується. "Тож, приміром, якби Тоні": кінець рядка внизу сторінки. Коли б я одразу не впізнав Едріенове письмо, я би подумав, що ця відкрита кінцівка є частиною якоїсь вигаданої Веронікою хитромудрої підробки.
Та я не хотів думати про неї-поки це було можливо. Натомість я спробував зосередитися на Едріенові й на тому, що він робив. Не знаю, як краще сказати це, та, дивлячись на скопійовану сторінку, я не почувався так, ніби вивчав історичний документ-який, понад те, вимагав суттєвого тлумачення. Ні, я почувався так, ніби Едріен знову був присутній у кімнаті, поряд зі мною, дихав, розмірковував.
Яким же гідним захвату він лишився. Часом я намагався уявити розпач, який веде до самогубства, уявити драговину й морок темряви, де лише смерть постає уколом світла: іншими словами, точну протилежність нормальному станові речей. Та в цьому документі (на підставі однієї сторінки я гадав, що Едріен виклав раціональне аргументування власного самогубства) автор використовував світло, намагаючись дістатися більшого світла. Це має якийсь сенс?
Я певний, що психологи десь склали графік співвідношення інтелекту з віком. Тут не йдеться про мудрість, прагматизм, організаторські навички чи тактичну кмітливість, бо це ті речі, які з часом спотворюють наше розуміння чогось. Маю на увазі графік чистого інтелекту. І припускаю, що він покаже, що більшість із нас досягають піку між шістнадцятьома й двадцятьма п'ятьма роками. Едріе-нів фрагмент повернув мене в час, коли він був у цьому віці. Коли ми розмовляли й сперечалися, здавалося, що він прагнув упорядкувати думки, а використання розуму було для нього таким самим природним, як для атлета-використання м'язів. Так само, як атлети часто реагували на свою перемогу з чудернацькою сумішшю гордощів, здивування й скромності— я зробив це, та як же я це зробив? сам? завдяки іншим? чи Господь зробив це за мене?-Едріен брав вас у мандрівку своєю думкою, ніби й сам не вірив, що мандрує з такою легкістю. Він досягнув якогось стану гідності-яка не гордує іншими. Він змушував вас почуватися його співмислителем, навіть якщо ви нічого не казали. Мені було дуже дивно відчути це знову, це побратимство з нині мертвим, але й досі розумнішим, попри всі мої додаткові десятиліття.
Не лише чистого, а й прикладного інтелекту. Я почав порівнювати своє життя з Едріеновим. Здатність бачити й вивчати себе; здатність робити моральні рішення й керуватися ними; розумова й фізична відвага на самогубство. "Він вкоротив собі віку"-ось як це зветься; та Едріен також узяв на себе відповідальність за своє життя, опанував його, взяв у свої руки, а потім випустив. Як мало з нас-тих, хто залишається,-можуть сказати, що зробили те ж саме? Ми чинимо навмання, дозволяємо життю тривати, поступово накопичуємо запас спогадів. Існує питання накопичення, та не в тому сенсі, який описав Едріен, а звичайного підсумовування й додавання. Як наголосив поет, є різниця між додаванням і зростанням.
Моє життя зросло чи лише додало щось до себе? Це питання я собі поставив завдяки Едріенові. У моєму житті було додавання й віднімання, але скільки було множення? Це дало мені підставу для занепокоєння, для неспокою.
"Тож, приміром, якби Тоні..." Ці слова мали місцеве, текстове значення, що стосувалося подій сорокарічної давнини; і, можливо, в якомусь місці я виявлю, що вони містили докір чи вели до докору, критики авторства мого давнього яснодумного, уважного до себе приятеля. Та на мить я розширив їх застосування до всього мого життя. "Тож, приміром, якби Тоні..." І в цьому регістрі слова були майже самодостатніми й не потребували дальшого пояснювального головного речення. Так, справді, якби Тоні бачив ясніше, чинив рішучіше, сповідував справніші моральні цінності, не так легко згодився на пасивну сумирність, яку спершу назвав щастям, а згодом-задоволеністю. Якби Тоні не боявся, не покладався на схвалення інших задля власного самосхвалення... і так далі, низкою припущень, які вели до останнього: тож, приміром, якби Тоні не був Тоні.
Та Тоні був і є Тоні, чоловіком, який знайшов комфорт у власній затятості. Листи до страхової компанії, мейли до Вероніки. Якщо ви мордуватимете мене, то я мордуватиму вас у відповідь. Я продовжував надсилати їй мейли мало не щодня, і тепер із різними інтонаціями, від жартівливих переконувань "Вчини правильно, дівчинко" до запитань про Едріенове обірване речення й напівсирих розпитувань про її власне життя. Я хотів, аби вона відчула, що я чекаю, хоч коли б вона натиснула на вхідну пошту, й хочу, аби вона знала, що навіть якщо вона негайно видалятиме мої повідомлення, я знатиму, що вона це робить, і не здивуюся, а тим паче-не ображуся. І що я був там і чекав. Ті-і-і-те is on ту side, yes it is. Я не відчував, що мучив її; я лише мав на меті отримати те, що мені належало. Згодом, одного ранку, я отримав результат.
"Завтра я приїду до міста, зустрінемося
о третій посеред Хиткого мосту".
Оцього я аж ніяк не очікував. Я гадав, що все робитиметься на відстані простягнутої руки, через адвоката й мовчки. Можливо, вона передумала. Чи, може, я допік їй до живого. Зрештою, я намагався.
Хиткий міст18-це новий пішохідний міст через Темзу, який поєднує Сент Полз і Тейт Модерн. Коли його відкрили, він трохи хитався-чи то від вітру, чи від купи люду, що походжала ним, а чи від усього вкупі-й британські коментатори, як належиться, висміювали архітекторів та інженерів за незнання своєї справи. Мені він здавався гарним. Мені також подобалося, як він хитався. Я думав, що нам слід час від часу нагадувати про нестійкість ґрунту під ногами. Згодом його зафіксували, він перестав хитатися, та назва приліпилася-принаймні, поки що. Мені було цікаво, чому Вероніка обрала саме це місце. Й чи змусить вона мене чекати, й із якого боку вона прийде.
Та вона була вже там. Я впізнав її здалеку, за знайомим зростом і поставою. Дивно, як образ чиєїсь постави завжди лишається з вами. А в її випадку-як же це можна описати? Можна стояти нетерпляче? Я не маю на увазі, що вона перестрибувала з однієї ноги на іншу; та явна напруженість вказувала на те, що їй не хотілося тут бути.