-Що він казав про неї?
-Нічого. Ти ж знаєш, яким він був.
-Він сказав тобі, що я написав йому листа, в якому вказав йому, куди його запхати?
-Ні, та це мене не дивує.
-Що саме: що я написав йому чи що він не сказав тобі?
-Що ж, це могло бути й тим, і іншим.
Я штовхнув Апекса, саме достатньо, щоб розлити його пиво.
Вдома, майже не маючи часу обміркувати почуте, я мусив відбивати мамині питання.
-Що ти довідався?
Я трохи розповів їй, як саме він це вчинив.
-Певно, бідолашним поліцейським було вельми неприємно. Те, що вони мусять робити. Він мав проблеми з дівчиною?
Частина мене хотіла сказати: Звісно-він зустрічався з Веронікою. Натомість, я відповів лишень: "Алекс сказав, що він був щасливим, коли вони востаннє бачилися".
-То чого ж він це вчинив?
Я надав скорочену версію короткої версії, не зазначаючи імен відповідних філософів. Я намагався пояснити відмову від небажаного дарунку, та опозицію дія/бездіяльність. Мати кивнула, коли вислухала все це.
-От бачиш, я мала рацію.
-Тобто, мамо?
-Він був надто розумним. Якщо ти такий розумний, то можеш переконати себе в будь-чому. Ти просто нехтуєш здоровим глуздом. Його підвів власний мозок, саме тому він вчинив це.
-Так, мамо.
-Оце й усе, що ти можеш сказати? Тобто ти згоден?
Єдиним способом стриматися було не відповідати.
Наступні кілька днів я провів, намагаючись обміркувати Едріенову смерть під усіма кутами. У той час, як я сам навряд чи міг очікувати прощального листа, мені було прикро за Коліна й Алекса. Й що я зараз мав думати про Вероніку? Едріен кохав її і усе одно збавив собі віку. Як це можна було пояснити? Для більшості з нас перше кохання, навіть якщо з нього нічого не виходить-можливо, надто коли з нього нічого не виходить,-доводить існування чогось, що надає життю цінності. Й хоча подальші роки можуть змінити цю думку, поки дехто з нас не відмовиться від неї цілком, коли кохання вперше його зранить, не існує нічого схожого на нього, чи не так? Ви згодні?
Та Едріен був незгодний. Можливо, була інша жінка... чи ні-Алекс підтвердив Едріе-нів піднесений стан, коли вони бачилися востаннє. Чи в тих проміжних місяцях сталося щось жахливе? Та коли так, то Едріен, запевне, вказав би на це. Він був серед нас правдошукачем: якщо такими були викладені ним причини, отже, такими були його справжні причини.
Щодо Вероніки, то я перейшов від звинувачення її в тому, що вона не врятувала Едріена, до жалю: ось чого вона досягла своїми тріумфальними компромісами, й погляньте, що з цього вийшло. Чи варто мені висловити свої співчуття? Та вона вважатиме мене лицеміром. Якби я зателефонував їй, то вона або не відповіла б, або перекрутила б усе якось так, що я втратив би тверезість мислення.
Врешті я почав міркувати тверезо. Себто розуміти Едріенові мотиви, поважати їх і захоплюватися ним. Він мав більше глузду й суворішу вдачу, ніж я; він мислив логічно, а потім діяв на підставі логічних висновків. У той час, як більшість із нас, думаю, чинять навпаки: ми робимо інстинктивне рішення, тоді надбудовуємо інфраструктуру причин, аби його виправдати. І називаємо результат здоровим глуздом. Чи вважав я Едріенів вчинок прихованою критикою решти нас? Ні. Чи, принаймні, я не певний, що він замислював його саме таким. Едріен міг приваблювати людей, але він ніколи не поводився так, ніби хотів мати послідовників; він вірив, що ми всі мислимо самостійно. Чи був би він живий, якби "насолоджувався життям", як робить чи намагається робити більшість із нас? Можливо; або ж почував би провину й каяття через неспроможність узгодити свої вчинки зі своїми переконаннями.
Та ніщо зі сказаного вище не змінює того, що це було таки, як сказав Алекс, збіса жахливо.
Минув рік. Колін і Алекс запропонували зустрітися. На річницю Едріенової смерті ми втрьох зібралися випити в "Черінг-Крос Готел", а тоді пішли повечеряти індійськими стравами. Ми намагалися згадати й ушанувати нашого побратима. Пригадали, як він казав Старому Джо Гантові, що той залишається без роботи, й просвітлював Філа Діксона щодо Еросу й Та-натосу. Ми вже перетворювали наше минуле на анекдот. Пригадали, як тішилися звісткою про те, що Едріен одержав стипендію в Кембриджі. Ми збагнули, що хоча він був удома в усіх нас, жоден із нас не був удома в нього; й що ми не знали-а чи запитували колись?-що вчинив його батько. Ми пили за упокій його душі вино в барі готелю й пиво наприкінці вечері. Надворі ми поплескали один одного по плечах і заприсяглися щорічно повторювати вшанування його пам'яті. Та наші життя вже прямували різними напрямками, й спільної пам'яті про Едріена було не досить, аби тримати нас вкупі. Можливо, брак таємниці в його смерті означав, що його справу було легше закрити. Звісно, ми пам'ятатимемо його все життя. Та його смерть була радше взірцевою, ніж "трагічною",-як звично стверджувала Кембриджська газета,-тож отак він пішов від нас досить швидко, знайшовши своє місце у часі й історії.
Відтоді я полишив дім і почав стажуватися у царині арт-менеджменту. Згодом я зустрів Маргарет; ми побралися, й три роки по тому народилася Сьюзі. Ми придбали невеличкий будинок під значний кредит; я щодня їздив до Лондона з передмістя. Моє стажування перейшло у тривалу кар'єру. Життя плинуло. Якийсь англієць колись сказав, що шлюб-це довга, нудна трапеза, в якій десерт подається першим. Гадаю, це-надто цинічно. Я тішився зі свого шлюбу, та певно, був надто стриманим-надто сумирним-заради власного ж добра. По дванадцяти роках подружнього життя Марґарет завела чоловіка, який керував рестораном. Мені він не дуже подобався-як і його страви, з цієї причини,-та я й не вельми хотів, аби було інакше, чи не так? Опіку над Сьюзі було розділено. На щастя, здавалося, розлучення не надто позначилося на ній; і як я зараз усвідомлюю, я ніколи не застосовував до неї свою теорію про ушкодження.
Після розлучення я мав кілька романів, але нічого серйозного. Я завжди розповідав Марґарет про кожну нову дівчину. Тоді це здавалося природним. Зараз мені часом стає цікаво, чи було це спробою викликати в неї ревнощі; а чи, можливо, актом самозахисту, способом запобігти серйозності нових стосунків. До того ж, у своєму спорожнілому житті мені спадали на гадку різні ідеї, які я називав "проектами", либонь, для того, щоб вони звучали більш серйозно. З жодної з них нічого не вийшло. Та це не має значення; тобто це не частина моєї історії.