Історичні засновки націоналізму як "світогляду", "системи цілей і критеріїв" були, узагальнено, спрощеною оинтезою тих "ідеологій" чи "програм", з якими, в минулому, в різних обставинах, українська панівна верства змагалась за своє панування. Але всяка ідеологія є лише рефлексією класових відносин даного, конкретного періоду. То ж і "доктрина націоналізму", що виходила з його "кузні" — Галичини (і подекуди — еміграції) відбивала інтереси, жадання і потреби провідних у панівній верстві прошарків — насамперед західноукраїнської буржуазії, дрібного міщанства, заможного селянства і українсько-католицького кліру, смертельно переляканих Жовтневою Революцією і дійсністю Радянської України. А революційна ситуація в Західній Україні, яку поглиблювала колоніальна дійсність Польщі, Румунії, Чехословаччини, самозрозуміло, наказувала панівній верстві, енрагке-ній монополії на провід масами, забирати ради кальні-ший тон, з умовиною, щоб цей радикалізм ажніяк не заторкував "традиційних основ суспільства". Не мень-ший вплив на агресивність націоналізму мала і галицька вояччина з-під знаку "Червоної Калини", що, засмакувавши під час Громадянської війни просторів неозорої Центральної України, мріяла про повторення своєї "державнотворчої місії", на цей раз, з більшим досвідом і з новими силами. А найважливішим чинником, що співдіяв у формації "доктрини націоналізму" були споріднені "ідеології", які в 20-30 рр. підіймали голову — німецький гітлеризм, італійський фашизм,, французький "де-ля-рокізм" (сполука роялізму і зародків сучасного "ультризму"), бельгійський "дегрел-лізм" І т. ін. Саме від них запозичали українські дон-цови, онацькі, вассіани і інші "меньші божки", головні напрямні своего вчення, підфарбовуючи їх "національним кольоритом". Ішлося тут про "ірраціоналізм" (донцовський принцип "лютого божевілля"), "заперечення розуму", про "окциденталізм", суцільну орієнтацію на Захід, "ексклюзивність" і "вибраність", "волюнтаризм" і "аморалізм", все, здебільшого, переписане з елаборатів Розенберга, Людендорфа, Парето, Джан-тіле, чи з брошюрок націстсько-фашистських пропа-гандивних установ.
Українська буржуазія, таким чином, одержала свій варіант людиноненависницького вчення, "доктрину бойового націоналізму". Навіть поміркованіші, консервативні і демократично-ліберальні групи підкорилися цій "ідеології". Згодом, під час II-ої світової війни, увесь західноукраїнський "політикум", на чолі з графом А. Шептицьким, К. Левицьким, М. Кубійови-чем і всіми іншими "батьками народу", ішов на поводі першого-ліпшого неука з націоналістичних штабів. Опортуністична реакція Західної України і еміграції, визнаючи гегемонію "організованого націоналізму", розуміла, що вона запевнить собі існування та владне становище лише в опорі на мілітаристично-фашистський кулак своего "передового загону". "Доктрина націоналізму" полишала далеко за собою полохливі і половинчасті ідейки української еліти попередніх поколінь.
Яка ж була роль народних мас?
Колоніальна дійсність шляхетського фашизму в Польщі загострювала національні почуття. Як частина соціальної революції на Західній Україні, націоналізм, в 20-30-их рр. притягав лави ідейної молоді — шкільної, сільської, робітничої. Багато з них, не розпізнавши основної істоти націоналізму, готові були під його наличкою (УВО-ОУН) класти голови і клали їх в запеклій боротьбі народніх мас з шляхетсько-польською чи боярсько-румунською займанщиною. Згадаймо Мельничука і Шеремету, Біласа і Данилишина, Голояда і Пришляка та багатьох інших, що в добрій вірі, борючись за національне і соціальне визволення Західної України, безстрашно кінчили своє молоде життя на шибеницях або під залпами каральних загонів.
Вони не знали того, що т. зв. "вожді національної революції" збивали собі капітал на їхньому подвигу, розкошували за кордоном, — в Берліні, Відні, Римі, Парижі, безпечно "репрезентували українську визвольну справу", "клали основи доктрини українського націоналізму". .. Не на добро українського народу ішла жертва Біласів і Данилишиних — патріотів-робітників з Західної України, а сприяла лише "кращим кредитам" самозванних "вождів революції", між ними авантюристів з-під темної зорі (типу Р. Ярого і б. ін.), допомагала їм продавати справу визволення в закамарках німецьких, литовських, італійських, австрійських, французьких і ін. розвідок.
З почуттям огиди читаємо нині хоча б спогади одного з ватажків "організованого націоналізму" — Є. Онацького ("У вічному місті"), де він із священною простотою розповідає про позалаштункову метушню "амбасадорів воюючої України"... Читаймо спогади видатних діячів "організованого націоналізму" — 3. Книша, В. Нича і б. ін. — ідейних і самовідданих бойовиків, що посвятою, десятилітніми тюрмами і втраченою намарне молодістю допомагали закордонним ватажкам ОУН здійсняти на практиці накази тієї "політики, що ЇЇ джерелом містика", тобто "Містика" запроданства і зрадництва. Жорстоко ж обдурені були ті прошарки західноукраїнських народних мас, що в 30-их рр. повірили в цю шахрайську "містику"! "В чому полягала програма визвольної боротьби? Проти кого, з чим і з ким? — підбиває підсумки своєї співпраці з "організованим націоналізмом" довголітній його активіст І. Михалинюк, — все це нічого спільного не мало і не має з ідеєю самостійної і вільної України. Це була лиш боротьба за владу, це була злочинна робота спрямована на обдурення легковірних..."
І в буремних роках війни, в обличчі практики "волюнтаристичного, інтегрального націоналізму" саме ці легковірні — народні маси Західної України платили за свою довіру — шибеницями, які будував окупант (хлібодавець "українського організованого націоналізму") у Львові, Дрогобичі, Станиславі; молоддю, транспортованою на гітлерівську каторгу; "контингентами", якими окупант із своїми посіпаками обдирав українське село; братовбивчою війною; пожежами і попелищами осель...
На щастя, цією легковірністю не відзначались народні маси Центральної України. Якщо націоналістичні елементи не могли там здобути грунту в добу революції, коли ще тяжіла над нашим народом проклята спадщина царизму з його темнотою, закабаленням розуму і думки, суспільною несвідомістю, то що ж. казати про пізніші часи, які принесли суцільну грамотність, політичне освідомлення мас, їх відпорність на всяку демагогію? Як стверджує один із чільних "носіїв державнотворчої місії", що в 1941 р. вибиралися слідом за німецько-гітлерівським загарбником на "підкорення всеукраїнських просторів": ".. .світо глядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою влади були просто осоружні народним масам Східної України" (Л. Шанковський, "Історія похідних груп ОУН", 1958). Це був повний і ганебний крах. Безперспективність "доктрини українського націоналізму" була засвідчена на живому, всеукраїнському грунті. Вдруге (чи й втрете) терпіло "націонал ьство", як називав своєго часу М. Драгоманов зачатки західноукраїнського націоналізму, важку поразку на Україні. Дарма що за всіми цими гучно іменними "Похідними сотнями", "Національними радами", наоспіх монтованими у Києві, "Українськими легіонами" .(інакше — "Нахтігалем", "Роландом" чи "Берг-ландом"), за "СС-дивізіями Галичина" і т. п. стояли могутні опікуни, що, до речі, вважали українську мову