ІМИ знаємо, що українська панівна верства, па певних етапах своєго розвитку, проблему національного самоокреслення цілковито ігнорувала або вважала неістотною. Економіка спрямовувала її ідеологію в річище безобличного космополітизму або на манівці інтеграції з її гегемоном — панівною верствою чужої нації, з її культурою.
З бігом часу, ця ж економіка примушує наші владущі шари активізувати цей приспаний ними ж національний момент, а навіть покласти його як підвалину своєї ідеології. Інколи, як це було в випадках РУП, ТУП чи "Спілки" 900-их рр., владущі шари ще містифікують маси радикалізмом і своєю "соціальною" програмою, але дедалі вони применьшують або й замовчують всяку соціальну проблематику, кладуть вагу на начебто-максимальні національні постулати. І врешті, цинічно вІдкидаючи будьяке радикальне становище, в рамах своєго варіанту начебто-національного визволення, хочуть накинути націоналізм (свою класову доктрину) народові як ідеологію "безкласової нації", як "світогляд модерного українства", як "прапор визвольної боротьби" і ін.
Аналогічні заходи робляться і в інших країнах, всіми панівними верствами. Таким чином, накреслена вже на початку століття, а остаточно сформулована в 30-их рр., "доктрина українського націоналізму" включається в систему наступу реакційних сил всього світу. Вістря цього наступу спрямоване проти всього, що з небувалою хоробрістю, з героїзмом борців за нове життя на землі, від 1848 року, стануло на захист "найменьших братів", найбільш пригніченої, найбільш знедоленої і потураної частини людства. Це наступ проти народніх мас, що визволяються.
Питання було лише в практичній реалізації цього наступу. В Центральній Україні грунту для націоналізму як ідеологічної, оборонної зброї гаснучого світу не було. Недаремно ще М. Драгоманов стверджував у листі до Лесі Українки, що "я більше сподіваюсь всеж-таки од російсько-української інтелігенції ніж од галицької. .. Націоналістична дрібнота інтересів (в Галичині) не дає людям зрозуміти основні думки теперішнього європейсько-американського життя і культури". В Центральній Україні панівна верства була національно неоднородна (не-українські її прошарки тільки в 1917-18 рр., перед обличчям безпосередньої небезпеки, "реасимілюються"); інтелігенція — в більшій і кращій її частині, давно покинувши кволе і опортуністичне українофільство, включилася в загальний революційний рух; об'єктивно-історичні обставини теж не сприяли націоналістичним гаслам. Бо ж, навіть при півколоніальному становищі України в царській імперії, при всіх великодержавницьких і русифікаторських тенденціях самодержавства, для таких гасел не було жодної реальної основи. Що ж до народних мас України, то попри їхню національну свідомість, вони мали і чітку класову свідомість. Вони могли бачити і бачили порочність і злочинність власної панівної верстви, вони мали великий революційний досвід, який допо-могав їм до ясного відчуття соціальної правди, значно глибшої і дійовішої ніж "ідеї" націоналістичного табору.
Інакше малась справа в Галичині, яка й стала "кузнею" антинародного націоналізму. Реакція була там, ще з 1848 р., національно і соціально більш однород-ним явищем. її опорою було католицьке духівництво, з природи консервативне і войовничо-вороже супроти всякої поступової думки, чиновництво і інтелігенція, насичена, якщо ідеться про п ідеологію, місницькими інтересами та, за Драгомановим, їх "націоналістичною дрібнотою". Загальна відсталість, анальфебетизм і національна політика Габсбургів, більш оперативна ніж Романових, сприяли низькому ступеневі суспільної свідомості мас. Колоніальна дійсність Австро-Угорщини, шовінізм і нетерпимість польського гегемона панівної верстви, враз із нестерпно важким економічним становищем народа, впливали на загострення міжнаціональних відносин, а тим самим давали грунт і націоналістичним настроям.
Без сумніву, націоналізм у Західній Україні, до певної міри, на конкретному етапі, мав і прогресивне значення, по скільки стихійно виростав з психологічного комплексу приниженості народних мас, як первинна реакція на яскраво колоніальне становище Західної України в добі австро-угорського панування та під ярмом шляхетсько-польської і ін. займанщин. Не меньше ніж в Індії чи в Південній Африці, українське селянство, робітництво, дрібноміщанство були пригнічені і експлуатовані не лише як "плебейські" верстви, але також і тому що вони були українські. Народні маси, пробуваючи від 1367 року під іноплемін-ною кормигою, в лабетах системи, де гегемоном були польські магнати (до нього належало 56% всієї поверхні), з його допоміжними силами — австрійською бюрократією, католицьким духівництвом, закордонним капіталом і власною Рутеніею, могли справді повірити своїй начебто-радикальній "провідній верстві", що вона поведе їх до визволення, до здійснення ідеалу національної інтеграції, до державної суверенності. Цей націоналізм-антиколоніалізм, як вислів туги за воз'зєднанням розчахненої батьківщини, був одним із дійових елементів соціальної боротьби і в цьому була його прогресивна функція.
Одначе, як і завжди, компроміс "революційності" був потрібний західноукраїнській панівній верстві лише на те, щоб ганебно обдурити народні маси. Галиць-
І
ка "еліта" легко видала містифікаторство за "визвольну ідею", за "ідеал самостійності і соборності", здобула навіть подекуди провід в революційній боротьбі (зокрема в міжвоєнній добі), наситила її своїми власними пересудами і фетишами, тільки на те, щоб звести цю боротьбу на манівці і зрадити.
Всю динаміку народньої стихії, що на переломі століть в Галичині і на Буковині іде під прапорами героїчної боротьби, галицька верхівка зуживає як капітал для себе. Вона ліквідує націоналізм народніх мас як прогресивне явище. Вона вже без містифікацій виявляє своє дійсне, реакційне обличчя.
Деклараціями лояльності супроти Імперії Габ-сбургів (1912), участю в війні по боці центральних держав військових формацій з лоялістичною паличкою габсбурзьких ландскнехтів, врешті створенням карликової державки (ЗУНР), що її головна опора — клерикально-націоналістична вояччина вміла ліквідувати найменьші спроби народного волевиявлення (Дрогобицьке повстання і ін.), галицька "еліта" стала на шлях суцільного мрякобісся. Вона осягнула, крім того, становище водія всієї української реакції. В міжвоєнне 20-ліття її ідеологія позбавляється всіх решток сповидної "прогресивності": традиційна спадщина народовецького клерикалізму і рутенського консерватизму поєднується з незугарними копіями "модерного" бузувірського фашизму. Т. зв. український організований націоналізм завершує ідеологічну формацію "національного табору", втискаючи його в систему тих темних сил XX ст., що прагнуть повернути людство у "нове середньовіччя".