"пів-дикунською" (Гітлер у "Мейн Кампф"), а українців готували до ролі рабів. Але навіть "авторитети" Об ер дендера, Лейббрандта, Лагузена, Коха, Вехтера, Франка і всіх інших "плановиків нової України" з "раси панів", не допомогли "носіям містики" стати твердою стопою на Україні.
Що ж їм залишилось — "батькам отечества чужого"? Що було діяти їм "людям вищої породи, когорті лицарів духа і меча"? Повторюючи практику своїх попередників — командувачів "осадного корпусу" — Коновальця, Мельника, Сушка, тієї галицької вояччини, що в 1918 р. хотіла грати роль "варягів" на Україні, хотіла посадовити на престолі "українського королівства" дегенерата Вільгельма Габсбурга, а потім кров'ю і залізом розправлялася з гнівом народних мас, в 1941-45 рр. ці "лицарі духа" зпід стягів ОУН, УПА і т. п., застосували "теорію лютого божевілля", рекомендовану їхнім "ідеологом" — Донцовим.
Атжеж цей самий "великий ідеаліст" дораджував: "Меньшість активна, пастирі і сторожеві пси, люди іншої породи, зліплені з іншої глини... хто має інстинкт провідництва, має принести в маси, в загал, нашу правду... правду нації". Якаж це "правда" була, яку здійсняли "сторожеві пси" ОУН? Це була правда пожежі, крові і мордування, людовбивства і злочину. Це була правда масового геносиду на львівській Пісковій Горі, у київському Бабиному Ярі, у Дермані, Камінь-Коширському і по всіх містах, містечках і селах України, по її степах, ланах і лісах, довершувана з нечуваною витонченістю садистів, з люттю справжніх сс-сівських сторожевих псів, які не щадять ні матері, ні батька, ні сестри, ні брата, ні старого, ні малого...
Це була "державнотворча місія" Бандер, Мельників, Лебедів, Шухевичів і їм подібних вождиків "мень-шості", вірної "містиці", готової ще і нині обернути дві треті України в тотальну руїну, аби тільки дорватись до влади на одній третині. Це був той, за Донцовим, "бойовий авангард, що вів бій в ім'я Христа", що здійсняв "заповіт і благословення святого Андрія", "високо підіймав прапор старого Києва", був "словом і мечем, заборолом цивілізації, опертої на науці галі-леянина"... Рідко коли і рідко де, докочувалась облуда до такого безсоромного цинізму.
Невже ж "в ім'я науки Христа" і "з благословення святого Андрія" розстрілював "Легіон Нахтігаль" Т. Оберлендера і Р. Шухевича письменників, учених і лікарів Бартеля, Бой-Желенського, Пілята І б. ін. в львівській бурсі Абрагамовича? Невже "під прапором Києва" ці ж "сторожеві пси національної революції" звірсько убивали невинних мешканців Сатанова, військовополонених під Юзвином, Прохладним, Нальчиком, кров'ю заливали вулиці Тамані, П'ятигорська? .. Чи це була "цивілізація, оперта на науці галілеянина", якщо можна було мордувати, вішати, закопувати живцем, садовити на палі, душити путом українських же людей на взгір'ях Дермані, біля хуторів Каплиця, Подлипки, Підзамче коло Почаєва, в селах Литвинів на Тернопільщині, Загорці на Дубенщині, Жидичин на Луччині, Загір'я на Ровенщині, Довгоноси на Ковель-щині, Іванова Долина на Костопільщині... та чи злічити ці місця, де "активно-комбативна, творча мень-шість" здійсняла криваву "правду національного призначення"?
"Доктрина націоналізму" як бойове вчення української панівної верстви, як "ідейне" вістря "модерного українства", що плекалась в закамарках мряко бісів, в роки війни, матеріалізувалась в "чині" носіїв "правди прадідів великих" під безпосереднім проводом "репрезентантів нордійської раси" — оунівських "надлюдей". Нарешті (і в котре вже?) ці "люди іншої породи", що відмежовувались від "череди", "черні", як величає український народ пропагатор народовбив-ства Донцов, здобували можливість здійсняти мрію своїх попередників — ненависників народу типу ви-говських, брюховецьких, многогрішних.. .
"Перед нами завдання, — стверджувала II конференція ОУН, в 1941 р., — організування всеукраїнської керівної сили, прищеплення націоналістичної ідеї, опанування зверху і знизу осередків господарського, суспільного, релігійного і ін. життя". Але Україна, вірна своїй правді, народній, віковій правді Вишенського, Сковороди, Шевченка, Франка, як і багатократ перед тим, збагнула істоту її "спасителів" зпід "благословення святого Андрія". Разом із своїми "ктиторами"— гітлерівськими вторжниками, покотились всі ті, що збірались "опановувати зверху і знизу" Україну, геть з української землі.
Залишалось їм, у їхній ганебній поразці діяти за директивою своего ідеолога: "надати керівну ідею, координувати хаотичні зусилля бандитизму". І кривавий, люто-божевільний, цинічний бандитизм це було все, що залишила по собі ця "доктрина войовничого націоналізму". Залишилась вона як одна з тих криваво-чорних плям на сторінках нашої історії, що вириті глибоко в пам'яті народа.
На тлі історичного розвитку XIX ст., в зв'язку з важливими економічно-соціальними перетвореннями, український національно-визвольний рух, як в самодержавній Росії так і в Австро-Угорщині, неминуче ставав одною з ланок загального революційно-демократичного руху. Бо проблема національного визволення українського народу, як і всіх інших народів, пробуджених після довгих літ дрімоти, не була проблемою абстрактною, ізольованою. Вона могла вирішитись тільки в боротьбі з тираніями, тільки в спільній дії всіх революційних сил.
В листі до Лоріс-Мелікова (1879) одеський сатрап Тотлебен промовисто писав: "Найбільш ярі фанатики-соціалісти, як Стефанович, Бохановський, Лизогуб, Кибальчич, Ковалевська і ін., спершу належали до партії українофілів, а що лиш пізніше стали соціалістами". Шебеко, ще один царський вельможа, стверджував, що "ідея українського сепаратизму служила основою для революційного руху на Україні". Ради-калізація національного руху, логічне включення його в загальну соціальну боротьбу, що була головною програмою активності народних мас і їх передових, організуючих сил, невимовно лякала всеукраїнську верству імущих. її речники, на стисло українському (чи пак ще тоді — українофільському) секторі, за іронічним висловом М. Драгоманова, "не на жарт перелякалися гайдамацтва" тобто грядучої соціальної революції.