Д. Донцов радив "розігріти до білого національний шовінізм і започаткувати культ неможливого, теорію лютого божевілля", а це було б дійовою антитезою ідей, які володіли масами в 1917 р.
Доктрина Лилинського з'єднала йому небагато прихильників, бо українська буржуазія все ж таки не ладна була ділити свою монополію на експлуатацію народу ще й з "чужими" панами. Та й в пере справ ах з плановиками польського чи німецького імперіалізму міжвоєнної доби вона хотіла бути єдиним "контрагентом". Зате вчення Донцова про "інтегральний націоналізм", про "містику як джерело політики", було справжним подарунком провидіння, зокрема для галицької, міжвоєнної, вщерть розгубленої "еліти". Десятки схем І рецептів, пропонованих наоспіх звідусіль, можна було тепер з інтегрувати в одну спасенну формулу. Всі мрії галицького буржуа укладались в концепцію української політики як "містики"! Все — під прапором вічного, абсолютного, виключного, аморального, догматичного націоналізму! Все, опоетизоване для прикраси сфабрикованими нашвидкуруч героїчними міфами і легендами, обгрунтоване фальсифікатами історії. Яке ж це визволення від турбуючої віри в поступ, в розум, в закони історії, в об'єктивні умовний! Це ж розв'язувало проблему, над якою колись бились мов риба об лід покоління хлопоманів і народовців. .. Нині, не треба було вже витрачу вати енергії на писання брошюр про "пошесті на рогату худобу", на кропітку роботу в "просвітах", і в кооперації, дискутувати про злощасну "соціальну квестію", про "землю з викупом чи без викупу". Все покривалося "національною містикою". Таким чином, націоналізм ставав саме тією "доброю доктриною", яка, за порадою С. Ріда, дозволяла б українським владущим, поки що хоча б лише в межах Західної України, зберігати монополію "національного провідництва".
Які були практичні користі з тієї чародійної формули "національної містики"?
1. Насамперед — широке поле для її "інтерпретації" в галузі "діалектики чину". Своїм підвладним "низам" ("півскотам" — пам'ятаймо цей термін Д. Донцова!) "містика" деклямувала про "невисхле джерело вічного Києва", а на ділі — цей самий Київ віддавала в подарунку "відродженій імперії Ягайло-нів", навертальній місії католицизму чи як "прадавній центр германізму" — новітньому, змоторизованому Атіллі. Для "внутрішнього" вжитку ця "містика" героїзувала Мазепу і Орлика, а "зовнішнім контрагентам" пропонувала золотополІ лани України, руду Кривого Рогу і вугілля Донбасу, які здавен так надили Карла XII, Наполеона, Вільгельма II... І, якщо наївних можна було обдурити "містикою нового ордену лицарів, когорти обраних, які, з хрестом проти диявола, нарешті здійсняють розв'язку українського питання — ключа до нового ладу Європи", то мовою Гітлера і Коха це "здійснення" перекладалось формулою: "один центнер української пшениці важить більше ніж усе українське питання"...
2. "Містика" узаконювала, "з глибин ірраціонального", схему закабаления української нації: на горі — "еліта, люди вищої породи", а в основі піраміди "ієрархічного ладу" — покірні гелоти.
3. І, зовсім логічно, якщо Україна, ще П. Кулішем окреслена як "проблематична країна", "бодяччя серед дикого степу", а Є. Маланюком (чільним трубадуром "національного містицизму"), — перекладаючи мову націоналістичної "історіософії" на поетичну, — визначена як "ханська бранка" чи просто — повія, то кожному ясно, що роль "державнотворчого чинника" і культуртрегера, саме на цих неозорих "Диких Полях", треба беззастережно визнати за галицькою "елітою".
Словом, практичні можливості вмілого пристосування "містики", справді, необмежені. Ідеться липі, за Донцовом, щоб з тієї "містики, яка є праджерелом політики" нарешті "народилось щось нове і позитивне". Отже — ієрархія, порядок, держава. "Під певними умовинами — проповідує далі Донцов, — І бандитизм може стати порядкуючим чинником. Треба зуміти лише його (бандитизм) упорядкувати, надати йому провідну ідею, координувати його хаотичні зусилля"... (ЛНВістник, 1, 1924).
Отож, від містики — до бандитизму. Це є винятково не святенницька, лапідарна формула, що розкриває істоту націоналізму.
Не примара, а переможний похід соціальної революції, повстання мас, антиколоніальні рухи підкорених народів, поставили перед панівними шарами доби імперіалізму питання ідейної мобілізації.
"Стало невідкличною потребою, — стверджує С. Рід, американський історик релятивістичної школи, — зайняти відкрито войовничу позицію, якщо ми хочемо втриматись при житті. Противагою всякої шкідливої доктрини є добра доктрина, а не інтелектуальна нейтральність. Ми повинні поставити свої власні цілі, означити наші ідеали, устійнити наші власні критерії і мобілізувати всі сили суспільства для підтримки. .. Не можна займати супроти суспільної еволюції позицію ліберального нейтралізма, безмятежну бігевіористичну позицію..." яку займали провідні кола європейської реакції тому пів століття.
Самі події приспішували створення "доброї доктрини" в противагу "шкідливій". її створено в вигляді численних варіантів націоналізму як войовничої "оборонної доктрини" панівних верств. Дарма що цей націоналізм модифіковано залежно від конкретних обставин, щодо своїх "цілей, ідеалів і критеріїв", як каже С. Рід, він був всюди незмінний.
Із здоровими, народніми рухами визволення цей націоналізм, очевидно, не має нічого спільного.
Не влягає сумніву, що національне питання є одним із найважливіших співчинників соціальної революції, яку переживає світ. Особливо важливе воно в боротьбі поневоленого народу і реалізується постулатами політичної свободи, державної суверенності, вільного розвитку мови, культури і всіх інших ознак національної самобутності.
В програмі визвольної боротьби українських народних мас вимога національного самоокреслення, суверенності та всебічного культурного розвитку НІКОЛИ не були абстрактними формулами, а щільно в'язалися з реальним змістом і основною ціллю боротьби — побудовою нового суспільного ладу. Національна держава як і проблема національної культурної самобутності це не міф і фетиш, а дійсність конкретних умовин і установ.