В основному, В. Винниченко правильно визначував ідеологію українських народніх мас, що їх вела до боротьби і перемоги. Але він робив логічну помилку: поскільки, за його ж визначенням, національне визволення неподільно зв'язане на Україні з соціальним або, інакше кажучи, національна боротьба є на Україні лише одним із висловів соціальної, класової боротьби, то тим самим "національна зброя" української буржуазії, як категорія позбавлена опори в дійсності, як категорія чисто суб'єктивістична, була нічим іншим як сукупністю інтересів, завдань і прагнень тієї ж буржуаз її, а в ніякому разі не цілої нації. В. Винниченко жадав від своєго класу неможливого — самозради його власних, життєвих інтересів. Українська панівна верства не зрадила цих інтересів. Прикриваючись "національною ідеєю" вона солідарно і послідовно виступала проти працюючих мас, проти народу. Причина її поразки не в її "ідеологічній зброї" (що була міфом), а в приреченості ії як сили минулого, як класу, що відходив з історичного кону.
Ідеологічна формація українських панівних верств довершувалась протягом віків. Немає ніякого сумніву, що, працюючи в плані формації української буржуазної нації, деякі прошарки наших "верхів" або витворювані ними ідеї, зокрема в галузі національної культури, мали, на свій час, прогресивне значення. На певних етапах і деякі інститути феодалізму і гасла національно буржуазної революції і "просвітянство" в XIX ст., співдіяли в напрямку полегшення розвитку суспільства. Ми надаємо значення ціннощів національної культури багатьом позиціям нашої літератури, образотворчості і т. п. незалежно від їх класового змісту. Не заперечуємо позитивної ваги культурно-освітньої діяльності таких яскравих феодалів і теократіє, як хоча б К. Острожський, М. Смотрицький, П. Могила, Ф. Прокопович, С. Яворський, або вкладу в українську історіографію дворянських істориків як П. Симоновський, Г. Полетика, А. Шафонсьий і ін. В неменьщій мірі важлива діяльність в галузі архитекту-ри (для витворення, нпр., стилю козацького, українського барокко, чи рококо) гетьманів І. Самойловича чи К. Розумовського або в галузі українського вокально-хорового мистецтва меценатів Іллінського, Д. Трощинського...
Але, в загальному, панівна верства, маючи на оці звичайно, насамперед забезпечення своїх економічно-соціальних інтересів, а що лиш потім, для власної розваги, проблеми національної культури, гальмувала розвиток української нації. Навіть в тих періодах, коли ця верства була зацікавлена в прискореній формації укранської буржуазної нації, класовий інтерес мав для неї первинну вагу. Національна держава, національна культура, для цієї верстви це були лише засоби до як найдійовішого вдержання народних мас ("смердів", "чорних людей", "поспільства") в покорі, в темряві і в сліпому послуху, бо якже інакше можна було б їх експлуатувати? Тож феодали XII ст., недаремно проповідують догмат "ність власті аще от бога" або "властей придержащем да повинуйтеся". В 1665 р. і Иоанікій Галятовський видає свій "Ключ разуміння", в якому як найвищу мораль для народа, як "ціль життя і обов'язок простої людини" пропонує "працю на хосен панства і духовенства". Цілком зрозуміло, що панівні суспільні шари, хоч і "благочестивої грецької віри" і "україномалоросійської нації", виявлені своєго часу Іваном Вишенським як паразитарні, хотіли накинути нації свою власну ідеологію як "національно-державний ідеал". Навіть такий патріот і праведний народолюбець як Г. Сковорода, хоч і досконало розумів істоту "стада свиного", "рабів наживи", "сборища обезьян філософских" — сучасного йому великопанства Гетьманщини, не міг поробити радикальніших висновків своєї критики суспільства. М. Драгоманов правильно вказував на те, що "національно-державний ідеал" української панівной верстви і в XIX ст. не міг ніколи переступити меж консерватизму. Класова підоснова є з такою ж силою виразна в кріпосницько-хуторянській ідеології П. Куліша, що заперечував потребу будьякої господарської модернізації України як і в проповідях Клима Смолятича чи в "похвалах катівському ремеслу" поета XVIII ст. Климентія.
І український неофашизм XX ст. є тільки результатом нагромадження кількісних змін в ідеології української панівної верстви, останньою, "модерною" спробою парафрази "морального вчення" Галятовського. Це є ідеологія недобитків колись панівної західноукраїнської верстви (духівництва, чиновництва, дрібно міщанства, куркульства), які, на грунті США, Канади і деінде, перетворені в "шукальників статусу", "менеджерів" великих страхувальних товариств чи в касту промітких доробкевичів, бачать реставрацію своєго володіння на Україні в доктрині поярмлення "творчою меньшістю" українського народа, в рамах української буржуазної нації і держави. Осьтак, формула "від містики до політики", ще один зайвий раз, при докладнішому аналізі, звучить з усією чіткістю: "від економіки до політики".
А проте, незважаючи на наполегливість своїх зусиль, панівні верстви, які колись існували на Україні або їх фрагменти на чужині, не здолали стати рушійною силою нашої історії. Вони, за Винниченком, були, кінець кінців, внаслідок своєї ідейної порожнечі вщент розбиті. Подвиг і труд українських мас і їх передових сил не пішов намарно.
В буремних роках революції, на базі нового, радянського ладу, утвореного Жовтнем, відбувався процес перетворення української буржуазної нації в націю соціалістичну. Нині, в рамах суверенності української радянської держави існує єдина, безкласова, монолітна українська соціалістична нація, як здійснення заповітних мрій героїчних поколінь нашого народу.
Автор відомої "Перестороги" (початок XVII ст.) стилем людини, що здрігається від гніву, змальовував егоїзм української панівної верстви свого часу: ".. ліо-томкове княжат руских, світа сего красотами уведе-ниє, а науками не виучениї, впали в великое лакомство коло панованья і великую хтивость взяли... очі собі лупали о панства, один у другого видираючи, а на помочь собі сусідів пограничних приводячи, яко венгров, поляков, литву..." Ще яскравіше характеризував цю "провідну" верству І. Вишенський: ".. .не ваші милості ли алчних оголодніваєте, жаждними чините бідних под-даних... християн наданих лупите, самі ся перекорм-люєте, труд і пот кревавий слуго вин своїх, лежачи і седючи, пожираєте... лупите, обнажаете, мучите, томите, самі як ідоли... а біднії п одданії ден і ноч на вас трудят..."