— У мене таке відчуття, ніби я тут уже місяць.
— На вас теж діють місцеві чари.
— Ви так гадаєте?
— Всі оті легенди. Для мене це вже не смішно.
Вони розмовляли пошепки, наче злодії; боялися, щоб не почув собака. Девідові захотілося взяти дівчину за Руку.
Останнє зусилля, щоб утриматися на відстані.
— Він ще з'явиться. Мандрівний лицар.
— На два дні. Щоб потім поїхати геть.
Сталося. А вони йшли далі, ніби нічого й не було сказано.
— Діано, я не наважуюся відповісти.
— А я й не сподівалася на відповідь.
Він ішов, глибоко застромивши руки в кишені піджака.
— Спалахи,— тихо промовила дівчина.— Це все Котміне.
— І тут не все можливе. На жаль.
— Я уявляла собі все, що завгодно. Коли дізналася про ваш приїзд. Крім того, що мені не захочеться з вами розлучатися.
— Так само, як і я.
— Якби ви приїхали не один, цього могло б не статися.
— Так.
І знову в нього виникло дивовижне відчуття часу, що розпливався і не підлягав звичайному виміру. Здавалося, Девід справді потрапив у якийсь зачарований світ, у легенду. Подумки обганяв час, опиняючись там, де мав би бути.
Згадалася Бет. Мабуть, спить у своєму ліжку в Блекхіті, в далекому, зовсім іншому світі. Девід був певен, що поруч з нею немає ніякого чоловіка. По-справжньому він боявся втратити лише цю певність. Але ж це по-дитячому. Якщо він міг зрадити, то й вона здатна на те ж саме. Інакше не було б логіки. Ні він, ні вона не відмовляють собі в тому, щоб окремо втішатися смачною їжею, новим убранням, якоюсь виставкою. Вони навіть не проти свободи у взаєминах між чоловіком і жінкою, коли це стосується інших. Якщо вони з Бет заперечують проти чогось, то це проти моральних штампів, міщанського осуду. Вірність — справа смаку кожного. Те, що вони дотримуються її і не йдуть всупереч загальноприйнятим приписам — просто випадковість. Так само можуть збігатися смаки щодо їжі чи кольору штор. Що кому подобається. То чому сьогодні робити якийсь виняток? Навіщо відкидати багатий життєвий досвід старого? Чому не подивитися на речі його очима? Бери, що можна взяти. Адже це так небагато: трошки тепла, коротка близькість, миттєве полегшення. І водночас пережити жахливі хвилини, зруйнувати відразу те, що створювалося роками.
Дійшли до другої хвіртки в кінці садка. Далі невиразно виднілася лісова дорога.
— Це моя вина. Я...— почала вона.
— Ваша?
— Казки. Про сплячих принцес.
— Можна було б жити разом. Потім.
А сам подумав: який би порядний принц відмовився від спокуси лише тому, що такої можливості немає? Діана чекає, мовчить. Отже, сказала все. Ускладнення позаду. Все залежить від мене.
Девід не сподівався, що це триватиме так довго. Але в ту хвилину, коли він знайшов її уста, відчув її тіло, її обійми, він зрозумів, що ця хвилина закінчиться не скоро. Всяка надія на те, що обійдеться без еротики, щезла, їй потрібні і його тіло, і його душа. Так само, як і йому. Вони притулилися до хвіртки. Дівчина так і припала до нього. Він відчув її стегна, її уста. Вона готова була віддати все. І він не відмовлявся від цього. Вона сама обірвала довгий поцілунок і уткнулася обличчям в його шию. Вони все ще не випускали одне одного з обіймів. Девід поцілував дівчину в голову. Обоє мовчали. Він лагідно гладив її спину, а очі його вдивлялися в темряву між деревами. Там стояв інший Девід з іншого життя і дивився на нього. Врешті дівчина лагідно відсторонилася і, похиливши голову, повернулася спиною до Девіда. Він обійняв її за плечі, став цілувати її волосся.
— Простіть мені.
— Я сама цього хотіла.
— Не тільки за це. За все.
— Отже, це все неправда? — мовила вона.— Справжнє почуття таки існує.
— Так.
Вона помовчала.
— Весь час, поки ми розмовляли, я думала: якщо він захоче лягти зі мною в ліжко, я скажу "так" — і все з'ясується. Я знатиму. Здавалося, це так просто.
— Якби ж то.
— Забагато цих "якби".— Девід злегка пригорнув її до себе.— Яка іронія. Читаєш про тих Трістана й Ізольду. Лежать у лісі, поклавши між собою меча. Ці середньовічні люди були несповна розуму. Вигадували якісь дурниці про цнотливість. А потім...
Дівчина вивільнилася з його обіймів, стала ближче до хвіртки.
— Не плачте.
— Це нічого, Девіде. Зараз усе минеться. І, будь ласка, не кажіть нічого. Я й так розумію.
Девід намагався знайти якісь слова, але не знаходив; принаймні таких, які б щось пояснювали. Знову якась сила штовхнула його вперед, туди, де не було ніякого сексу, ніяких симпатій, а був лише — її слово — спалах... Але в ту ж мить перед його очима постала картина, яку він колись аналізував. То був шедевр Пізанелло, може, не найкращий, зате найбільш вражаючий і таємничий в європейському живописі. Саме про цю картину вони якось заговорили із старим. Найбільше в ній привертали увагу спрямований кудись убік, відсутній погляд святого покровителя лицарства і невблаганно-обурені очі принцеси Трапезундської — жертви, яку він має врятувати. В цю хвилину у неї було обличчя Бет. Девід побачив те, чого не бачив раніше.
Він глянув на тендітну постать дівчини — "переможеного змія". Вона стояла, блідо посміхаючись. Простягнувши руку, сказала:
— Хай буде все, ніби нічого не сталося?
— Я міг би так багато сказати,— стиха мовив Девід.
— Знаю.
Дівчина стиснула його руку: але не треба нічого казати. Крок, другий, і їхні пальці міцно переплелися, ніби відчайдушно опиралися якійсь силі, що намагалася їх роз'єднати, ніби розуміли, які дурні ці смертні — чи принаймні — їхні наміри й слова. Подумки він знову побачив її голу постать, кожний вигин її тіла, що лежало на траві; відчув дотик її уст, їхню податливість. Яка ж усе-таки пастка подружнє життя, коли фізична близькість переходить у прихильність; звичні любощі, випробувані мистецтво й наука кохання; забуваєш, що ти страшенний невіглас, не відчуваєш нестримного бажання пізнавати. Давати. І брати.
Девідові довелося відпустити Діанину руку, поки дівчина відчиняла й зачиняла хвіртку, що вела із садка в двір. Клямка тихенько клацнула, за будинком загавкав Макміллан. Девід знову взяв дівчину за руку. Мовчки проминули студію. У її вікні промайнула довга чорна тінь незакінченого полотна "Кермеси", що спала на своєму станку. Пройшли садом. Підозріливий пес ніяк не міг заспокоїтися. Без жодного слова увійшли до будинку. Вона вивільнила руку, нахилилася, зняла чобітки. У коридора нагорі сюди ледь проникало світло. Дівчина випросталась. У напівтемряві Девід намагався перехопити її погляд.