— Яка ж дам шкода від того?
На її обличчі промайнула крива усмішка.
— Я хочу бути художником, а не багатою вдовою,— промовила вона й ще тихіше додала: — Відійди від мене, Котміне.
— Мода на бідних художників, які живуть в мансардах, уже минула.
— Що ж мені — отак просто відмовитися від творчих планів?
— Не знаю, що й порадити.
Вона знову посміхнулася, уникаючи його погляду.
— Мені всього двадцять три роки. Ще рано думати, що мені не захочеться жити десь в іншому місці. Іншим життям.
— Однак спокуса все-таки велика?
Вона довго збиралася з відповіддю.
— Весь цей зовнішній світ... Мені навіть у Рейні не хочеться більше з'являтися. Безліч машин. Люди. Події. Мені вже вкрай необхідно поїхати додому й побачитися з батьками. А я все відкладаю. Якась нісенітниця. Наче зачарована. Навіть вашого приїзду жахалася. Я справді була в захваті від вашої виставки. Проте вирішила, що ви мені не сподобаєтесь. Лише тому, що належите до того зовнішнього світу, що можете вибити мене з колії... самі розумієте.
Вона залишила одну із своїх картин на стіні над канапою, Девід розумів, що це не марнославство. Його останні сумніви розвіялися — Ен мала рацію: холодна самовпевненість першого вечора була просто позою, так само як і байдужість під час їхньої першої зустрічі. Картина, яку дівчина залишила на стіні, нагадувала — їх об'єднує щось спільне. І це почуття росло. Паузи вже не здавалися такими пінковими.
— Ваші батьки знають про те, що тут діється?
— Не про все... але вони не такі, як батьки Ен. Їм можна пояснити.— Вона стенула плечима.— Та не в тім річ. Не хочеться навіть думати про те, що доведеться залишити цей затишний лісовий куточок. Поки я тут, мені наче відкриті всі дороги. Але я страшенно боюся на щось зважитися. І в той, і в другий бік.— Почувся якийсь шурхіт: нічний метелик бився об абажур лампи за канапою. Вона глянула на нього, потім знову опустила очі.— Крім того, я не знаю, чи обов'язково жити... нормальним життям, щоб стати пристойним художником.
— Якщо ви змусите себе до збочень, то це не означає, що ви станете краще малювати.
— Виходить, роби те, чого від тебе чекають інші.
— Ну, звісно, робити слід те, в чому відчуваєш потребу. До біса тих інших.
— Я не знаю, як зупинитися,— ось моя біда. Завжди терплю до самого кінця.
— А проте коледж залишили.
— Я пішла проти самої себе. Ви навіть не уявляєте. Намагалася довести, що я не така, як є насправді. А що вийшло? З вогню та в полум'я. Зараз мені ще гірше, ніж тоді.— Вона трохи відсунулася, не опускаючи колін. Єдина лампа в кімнаті стояла на підлозі за спиною дівчини. Девід майже не відривав очей від затіненого профілю її обличчя. В кімнаті й надворі панувала глибока пічна тиша. Наче вони одні в цілому домі, в усьому світі. Водночас Девід відчував, що заглибився в інший, таємничий і не відомий йому світ далі, ніж сподівався. Проте, як не дивно, все тут здавалося таким, яким і повинно бути. З усім цим він повинен був зустрітися, і все це мало свої причини, хоч і малопомітні й надто різноманітні, щоб їх можна було побачити раніше й проаналізувати сьогодні.
— Ваш... роман закінчився?
— Так.
— З його вини?
— Не зовсім. Я забагато сподівалася. Він заздрив, що я вступила до коледжу.
— Ен говорила мені.
Знову запала коротка тиша.
— Я нудна співбесідниця.
— Навпаки.
— Кажу одні утерті фрази.
— Ні.
Знову мовчанка. Їхня розмова нагадувала переклик пташок, які ховаються в лісовій гущавині й час від часу озиваються, перелітаючи з місця на місце. Врешті дівчина порушила тишу:
— Ен має чудову якість: вона здатна на самозречення. Ніколи не втрачає надії. Прийде час і якийсь порядний чоловік це зрозуміє, незважаючи на всі її дивацтва.
— А що було б, якби вона залишила вас тут одну?
— Я намагаюся про це не думати.
— Чому?
Вона знову довго збиралася з відповіддю.
— Я відчуваю, що вона — мій єдиний зв'язок з... реальним світом, чи що? — Потім додала: — Знаю, що зловживаю цим. І її дружбою. І тим, що в неї такий розгардіяш у голові. Вічна студентка.— Вона погладила спинку канапи.— Часом сумніваюся, чи я взагалі нормальна людина.
Дівчина торкнулася того, про що Девід замислювався сьогодні. Він уже здогадався — намагання показати себе гіршою, ніж подруга, було небезпідставне. Фізичний бік її стосунків з Генрі, видно, суперечив її "невинній" натурі. З цього погляду вона була порочніша, ніж Ен. Та коли вже Діані й доводилося придушувати щось у собі, то це був потяг до здорового життя, і все її жіноче єство вимагало...
Він лагідно промовив:
— Цілком, якщо я маю право судити.
— Я несерйозна. Ми навіть говорили про це. Ми...— вона затнулася.
— Мені здається, ваша дивовижна чесність щодо себе певною мірою небезпечна. Є ще й інтуїція.
— Я не дуже покладаюся на свою інтуїцію.
— Чому?
— Я одиначка. Ні з ким було себе порівнювати. В такому випадку можна дуже помилитися в оцінці своїх ровесників. Спочатку так було й з Ен. Ми жили в одному й тому ж будинку, але протягом багатьох місяців я ставилася до неї погано, вважала її просто шльондрою. Якось зайшла до неї в кімнату, хотіла щось позичити. А вона плаче: неприємності вдома з сестрою. Розговорилися. Вона розповіла мені все про себе. Відтоді наші стосунки стали зовсім іншими.— Вона помовчала.— Те ж саме й з Томом, тільки навпаки. Почалося із співчуття. В глибині душі він був страшенно невпевнений у собі. От і виходить, що іноді відвертаєшся від людини, в якої золоте серце, а іноді віддаєшся душею й тілом тому, хто цього не вартий. Я зробила ще одну спробу. Після Тома. В коледжі, з одним першокурсником. Він був непоганий хлопець, але... все зводилось до ліжка. Я почувала себе одинокою.
— Може, ви надто вимогливі.
— Бо хочу, щоб мене розуміли?
— Це досить складно. Якщо ви не розкриваєтесь.
Вона похитала головою.
— А може, я й не хочу, щоб мене розуміли. Сама не знаю.
В кімнаті знову запала тиша. Дівчина сиділа, втупившись у свою спідницю. Девід вдивлявся в її розкриту душу, згадав хвилини, коли міг так само бачити її нічим не захищене тіло, зрозумів, що слова вже майже зайві, хоч би якими щирими й співчутливими вони були. Зараз потрібне щось зовсім інше. Метелик знову почав битися об абажур. Знадвору вікно було обліплене метеликами. Крихітні, тендітні й нерозумні істоти прагнули до неможливого. Наче Псіхея. Яка жорстока річ скло: прозора, мов повітря, і непроникна, мов сталь. Знову почувся Діанин голос.