— Дурниці все це,— промовив Бреслі.— Шматок звідси, шматок звідти. Самі знаєте. Лише те, що необхідно. Що наштовхує на думку. Точніше — стимулює.— Потім він перейшов до Марії Французької та "Елідюка".— З біса гарна казка. Кілька разів перечитував. Як ім'я того шахрая-швейцарця? Юнг, здається? Це схоже на його витівки. Прадавня символіка й таке інше.
Дівчата звернули на вужчу й більш затінену доріжку. Бреслі й Девід ішли кроків сорок позаду. Старий показав на них ціпком.
— Скажімо, оці дівчата. Наче з "Елідюка".
Він став переказувати зміст. Проте, хотів він того чи пі, його стенографічна манера висловлюватись перетворила чудову середньовічну легенду про ошукане кохання на якийсь фарс у дусі Ноела Кауарда. Девід слухав, ледве стримуючи посмішку. Та й дівчата, що йшли попереду, дуже мало нагадували романтичних героїнь "Елідюка": Химера була в червоній сорочці, чорних бавовняних штанах і гумових чобітках, Миша — в зеленому плетеному пуловері (виявляється, вона не зовсім відмовилась під ліфчика) і світлих штанах. Девід все більше впевнювався в тому, що Миша мала рацію: старий, власне, не вмів висловлювати своїх думок. У його викладі вони виходили або якимись дешевенькими, або й зовсім перекрученими. Головне, розмовляючи з ним, не забувати про його манеру самовираження на полотні. Різниця величезна. Його живопис свідчив про чуттєвість і складний внутрішній світ художника. Чого не скажеш, слухаючи його мову. Хоч таке порівняння й образило б старого, він нагадував старомодного члена Королівської академії мистецтв, який воліє вдавати з себе модну опору віджилого суспільства, ніж поборника серйозного мистецтва. Мабуть, у цьому й полягала одна з головних причин його постійного вигнання. Старий, звичайно, розумів, що в Англії 1970-х років на нього дивитимуться зовсім іншими очима. І лише тут піп міг залишатися самим собою. У вступі цього не напишеш, думав Девід, але все це надзвичайно цікаво. Старий, як і його ліс, мав свої давні таємниці.
Дівчата зупинились. Не могли знайти того місця, де слід було завернути вбік, щоб лісом вийти до ставка — власне, там і мав відбутися пікнік. Тут десь є знак — червона фарба на стовбурі дуба. Миша вважала, що вони вже проминули його, але старий сказав, що треба йти далі, і мав рацію. Через сотню кроків побачили дуб з позначкою і почали спускатися пологим схилом поміж деревами. Підлісок усе густішав, аж ось попереду блиснула смужка води. Через кілька хвилин вийшли на трав'янистий берег étang[32]. Він скоріше нагадував озеро: чотириста, а то й більше ярдів завширшки в тому місці, де вони зупинилися, а ліворуч і праворуч від них тяглася вигнута берегова лінія. Посеред ставка плавало з десяток диких качок. Ліс підступав до самої води. Жодної хатини навколо. У світлі вересневого сонця дзеркальна поверхня води відсвічувала ніжною голубінню. Бреслі зобразив цей краєвид на двох полотнах останнього періоду, і Девідові здавалося, що він прийшов на знайоме місце — déjà vu[33]. Чарівний куточок, на диво незайманий. Вони розташувалися в негустому затінку від одинокої ялиці. Розклали шезлонг. Бреслі з задоволенням сів, витягнувши поперед себе ноги. Потім попросив трохи підняти спинку.
— Гайда, дівчата. Знімайте штани і — в воду.
Химера метнула очима на Девіда, потім убік.
— Ми соромимось.
— А ви, Девіде, не хочете скупатися? З ними за компанію?
Девід запитливо глянув на Мишу, але та саме нахилилася над кошиком. Пропозиція спантеличила його. Про купання ніхто не попереджав.
— А може... пізніше?
— От бачиш,— сказала Химера.
— У тебе кровотеча, чи що?
— Облиш, Генрі. Бога ради.
— Він жонатий чоловік, голубонько. Надивився вже.
Миша випросталася і скоса, ніби вибачаючись, глянула на Девіда.
— Купальники вважаються неетичними. В них ми нестерпніші, ніж звичайно.
Щоб пом'якшити глузливе зауваження, вона усміхнулася до старого. Девід пробелькотів:
— Зрозуміло.
Миша подивилася на Химеру.
— Ходімо на мілину, Ен. Там дно твердіше.
Вона взяла рушника й зібралася йти, але тепер Химера, здавалося, ще більше засоромилася. Вона кинула неприязний погляд на чоловіків.
— І старим розпусникам зручніше підглядати.
Бреслі захехекав, Химера у відповідь показала язика. Потім теж взяла рушника і пішла вслід за подругою.
— Сідайте, друже. Блазнює перед вами. Соромиться вона, аякже!
Девід сів на вкриту хвоєю траву і став спостерігати. Дівчата ніби показували, що їм тут доводиться терпіти, хоча після вчорашнього вечора показувати вже, здавалося, було нічого. Вони наче змовилися: тепер, мовляв, наша черга тебе шокувати. Мілина — вузький, порослий травою мис — врізалася у ставок ярдів на шістдесят. Щойно дівчата ступили на неї, як качки з плюскотом відірвалися від поверхні води й, описавши довгу дугу, зникли за кронами дерев. Дівчата дійшли до кінця миса й зупинилися. Миша зняла пуловер, знову вивернула його лицевою стороною назовні й кинула на траву. Потім розстебнула ліфчик. Химера обернулась, кинула короткий погляд понад гладенькою, мов скло, поверхнею води на Девіда і Бреслі, потім скинула чобітки й спустила одну із шлейок, на яких трималися штани. Миша тим часом зняла джинси разом із трусиками і склала їх окремо поруч із пуловером та ліфчиком. Поки вона заходила в воду, роздяглася й Химера. Підійшовши до води, вона повернулася лицем до чоловіків і, розкинувши руки, зробила смішний і зухвалий рух, ніби викопувала стриптиз. Старий знову хехекнув і торкнув ціпком Девідове плече. В цю хвилину він сидів, наче на троні, й скидався на султана, що милується голими постатями молодих рабинь; коли вони просувалися по спадистому дну до середини ставка, теплий колір їхніх засмаглих спин чітко вирізнявся на блакитному тлі води. Нарешті Миша пірнула в воду і попливла кролем. Рухи в неї були чіткі і вправні. Химера йшла обережно, боячись замочити свої дорогоцінні кучерики. Зайшовши досить глибоко, вона поволі попливла брасом.
— Шкода, що ви одружені, — промовив Бреслі.— Їм би оце переспати з кимось.
Коли вже закінчували снідати, Девід почув себе вільніше. Та й чого було ніяковіти? Якби Бет була, скажімо, тут... Удвох вони частенько вибиралися у вихідні кудись на безлюдні пляжі й купалися там голі. От і тепер вона без вагань приєдналася б до дівчат.