— Тс-с! Тс-с!
Поруч, за плотом, стояв хлопчик років, може, шести, у фільцевій шапці та перев'язаній перевеслом сорочці, що сягала до середини брудних литок.
— Тс-с! До сирниці, паницу… До сирниці… Тамки!
Рейневан глянув у вказаному напрямку. На віддалену на якийсь кидок каменем дерев'яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб'ятню. А найбільше — пастку без виходу.
— До сирниці, — поквапив хлопчик. — Свидко… Тамки ховайте сі…
— Туди?
— Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.
Рейневан не став продовжувати дискусію, тим більше що зовсім неподалік хтось свиснув, а гучне чхання і тупіт копит сповістили про наближення застудженого Роткірха. На щастя, Роткірх, повернувши між бурдеї, в'їхав просто в загорожу з гусьми, а гуси здійняли дике ґелґотання, яке заглушило все довкола. Рейневан зрозумів: зараз або ніколи. Зігнувшись у три погибелі, він бігцем дременув краєм чагарнику, підбіг до сирниці. І аж похолов. Драбини не було, а щоб видряпатися по гладесеньких дубових стовпах, годі було й думати.
Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами — і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.
— Тс-с, — цитькнув він, приклавши палець до губів. — Тихо, пане!
— А чи тут…
— Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.
Рейневан, можливо, і спробував би з'ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув — і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.
— Ви, — озвався із пітьми голіард, — Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, Рейневан. — А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, голіард. — Те, що я читав у корчмі… Артикули…
— Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, — це не інквізитори.
— Ніколи не відомо.
— Це правда. Одначе скидалося на те, що ти маєш заступників. І все-таки ти сховався.
— А ви — ні?
* * *
У стінах сирниці були численні отвори, які, мабуть, служили для того, щоб до гомулок[327], що сушилися всередині, надходило повітря, і водночас забезпечували кругове спостереження. Рейневан припав оком до діри, що виходила на корчму й освітлений мазницями майдан. Він міг бачити, що там відбувалося. Відстань не дозволяла розчути. Але здогадатися було зовсім не важко.
* * *
Військова рада в корчмі ще не закінчилася, пішли з неї тільки деякі. Тож Стерчів на майдані вітали головним чином собаки, а ще — армігери та лише кілька раубрітерів, серед них Куно Віттрам і Йон фон Шенфельд з перев'язаною пикою. Утім, "вітали" — це було занадто сильно сказано, бо мало хто з лицарів узагалі підняв голову. Віттрам і ще двоє всю увагу приділяли баранячому скелетові, з ребер якого здирали і запихали в рот рештки м'яса, Шенфельд тамував спрагу мальвазією, потягуючи її за допомогою просунутої крізь перев'язку соломинки. Ковалі та купці пішли спати, дівки, ченці, ваганти і цигани кудись завбачливо зникли, пахолки вдавали, ніби страшенно зайняті. Як наслідок, Вольфгерові Стерчі довелося повторити запитання.
— Я питав, — загримів він із висоти сідла, — чи бачили ви молодика, який відповідає опису? Чи був тут такий? Або, може, є? Може, хто-небудь нарешті буде такий ласкавий відповісти? Га? Чи ви, щоб вас холера взяла, поглухли?
Куно Віттрам виплюнув баранячу кісточку якраз під копита Стерчевого коня. Другий лицар витер пальці об вапенрок, глянув на Вольфгера і багатозначно перекрутив пояс із мечем. Шенфельд, не піднімаючи очей, забулькотів через свою соломину.
Під'їхав Роткірх, невдовзі приєднався Дітер Гакст. Обоє заперечливо покрутили головами під питальними поглядами Вольфгера і Морольда. Віттіх вилаявся.
— Хтось бачив такого, як я описав? — повторив Вольфгер. — Хто? Може, ти? Ні? А може, ти? Так, ти, бурмильцю! До тебе звертаюся! Бачив?
— Ні, — заперечив Самсон Медок, що стояв під корчмою. — Не бачив.
— Хто бачив і покаже, — Вольфгер сперся на луку, — той матиме дуката. Ну? Ось дукат, щоб ви не думали, що я брешу. Досить показати того, кого я шукаю. Підтвердити, що він тут є або був. Хто це зробить — дістане дуката! Ну! Хто хоче заробити? Ти? Може, ти?
Один із пахолків поволі наблизився, невпевнено озираючись.
— Я, пане, бачи… — почав він. Але не докінчив, бо Йон фон Шенфельд добряче копнув його під дупу. Пахолок гримнувся на всі чотири. Потім підхопився й утік, накульгуючи.
Шенфельд взяв руки в боки, глянув на Вольфгера й невиразно щось пробубонів з-під пов'язки.
— Га? — Стерча перехилився з сідла. — Що? Що він сказав? Що це було?
— Я не впевнений, — спокійно відповів Самсон, — але мені здається, що щось про засраних юд.
— І мені так здається, — підтвердив Куно Віттрам. — Клянуся бочкою святого Віліброда! Ми не любимо тут, у Кромоліні, юд.
Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.
— Не раджу, — сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого — Вольдан з Осин, а в нього за спиною — Римбаба і Боживой де Лоссов. — Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.
* * *
— Вони вбили мого брата, — видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. — Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка… І раубрітери їх посічуть… Петерлін буде відімщений…
— Я б на це не розраховував.
Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. "На що він натякає? — подумав Рейневан. — На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?"