— Хоча б тому, — спокійно відповів інквізитор, — що такого погляду не санкціонував жоден із пап і докторів Церкви. А ще, додам, — тому, що Бог не потребує жодних таємних організацій, маючи нас, Святу Курію. Тому, додам іще, що надто багато я зустрічав шаленців, які вважають себе знаряддями Бога, що зіслані Богом і діють від імені Провидіння. Надто вже багато я бачив таких, котрі чули голоси.
— Можна тільки позаздрити. Ви багато бачили. Хто би міг подумати, з огляду на такий молодий вік вашої велебності.
— Тому, — Гжегож Гейнче проігнорував насмішку, — коли нарешті мені до рук потрапить ця sagitta volans, цей самозваний демон і Боже знаряддя… То закінчиться все аж ніяк не мучеництвом, на яке той, мабуть, розраховує, а ув'язненням під трьома замками в Narrenturm'i. Позаяк саме у Вежі блазнів місце для блазня і божевільного.
На сходах до підземелля, з якого вже досить довго не долітали крики, зачовгали черевики.
Незабаром до зали ввійшов худий домініканець. Він підійшов до столу, поклонився, демонструючи поцятковану коричневими плямами лисину над вузьким віночком тонзури.
— То як? — запитав із відвертою нехіттю Гейнче. — Що, брате Арнульфе? Зізнався нарешті?
— Зізнався.
— Bene. А то мені воно вже почало набридати.
Чернець підняв очі. У них не було неохоти. Не було і сліду відрази. Було очевидно, що процедура в підземеллі ратуші його анітрохи не стомила і йому не набридла. Зовсім навпаки. Було очевидно, що він з радістю почав би все наново. Стінолаз усміхнувся до братньої душі. Домініканець у відповідь не посміхнувся.
— То що? — поквапив інквізитор.
— Зізнання записано. Він сказав усе. Починаючи від закликання і викликання демона, теургії і кон'юрації — аж до тетраграмації і демономагії. Повідомив зміст і обряд підписання цирографа. Описав усіх, кого бачив під час шабашів і чорних мес… Але не видав, хоч ми старалися, місць укриття магічних книг і гримуарів… Ну, але ми змусили його назвати прізвища тих, для кого він виготовив амулети, у тому числі й убивчі амулети. Він також зізнався, що з диявольською допомогою, використовуючи urim і thurim[279], зневолив, зробив підвладною собі та спокусив дівицю…
— Про що ти мені тут мелеш, братчику? — гаркнув Гейнче. — Що ти верзеш про демонів і дівиць? Контакти з чехами! Імена таборитських шпигунів і емісарів! Контактні скриньки! Місця, де сховано зброю і пропагандистські матеріали! Прізвища завербованих! Прізвища тих, хто симпатизує гуситству!
— Із цих речей, — заїкнувся чернець, — він не видав нічого.
— Значить, — Гейнче встав, — завтра візьметеся за нього знову. Пане фон Грелленорт…
— Присвятіть мені, — Стінолаз вказав очима на худого ченця, — ще хвилинку.
Інквізитор нетерплячим жестом відіслав ченця. Стінолаз зачекав, доки той вийде.
— Я хотів би, — сказав він, — виявити добру волю. Розраховуючи на те, що це залишиться таємницею, стосовно тих загадкових убивств, я хотів би, якщо дозволите, порадити вашій велебності…
— Тільки не кажіть, будь ласка… — Гейнче, не піднімаючи погляду, тарабанив пальцями по столі. — Не кажіть, що винні євреї. Які використовують urim і thurim.
— Я радив би упіймати… І ретельно допитати… Двох осіб.
— Прізвища.
— Урбан Горн, Рейнмар з Беляви.
— Брат убитого? — Гжегож Гейнче поморщився, але це потривало лише коротку мить. — Гм. Без коментарів, без коментарів, пане Біркарте. А то ви знову готові будете дорікнути мені незнанням Святого Письма, цього разу історії про Каїна й Авеля. Отже, цих двох. Ручаєтеся мені словом?
— Ручаюся.
Кілька секунд вони міряли один одного гострими поглядами. "Знайду обох, — думав інквізитор. — І швидше, ніж ти думаєш. Це мій клопіт". "А мій, — думав Стінолаз, — у тому, щоби ти не знайшов їх живими".
— Прощавайте, пане фон Грелленорт. З Богом.
— Амінь, ваша велебносте.
* * *
Аптекар Захаріас Фойгт стогнав і зойкав. У камері ратушного карцеру його кинули у куток, в ямку, в якій накопичувалася вся волога, що стікала з мурів. Солома тут була гнила й мокра. Однак аптекар не міг змінити місце, бо навіть позу він міг змінити лише дуже трошечки, та й то ціною величезних зусиль: він мав перебиті лікті, вивернуті плечові суглоби, переламані гомілки, роздроблені пальці рук, крім того, тягучим, посмикуючим болем дошкуляли опіки на боках і ступнях. Тому він лежав навзнак, стогнав, зойкав, кліпав покритими запеченою кров'ю повіками. І марив.
Просто зі стіни, просто з покритого лишаєм плісняви муру, просто, здавалося, зі щілин між цеглинами вийшов птах. І відразу перетворився на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка. Себто в постать, яка обрисами нагадувала чоловіка. Тому що Захаріас Фойгт пречудово знав, що це був не чоловік.
— О, мій пане, — застогнав він, звиваючись на соломі. — О, князю темряви… Любий навчителю… Ти прибув! Не залишив у біді свого вірного слугу…
— Мушу тебе розчарувати, — сказав чорноволосий, нахиляючись над ним. — Я не диявол. І не посланець диявола. Диявола мало цікавлять долі індивідів.
Захаріас Фойгт розтулив рот, як для крику, але зміг тільки захрипіти. Чорноволосий схопив його за скроні.
— Місце, де сховано трактати і гримуари, — сказав він. — Мені прикро, але я змушений витягти з тебе це зізнання. Тобі від книг уже не буде жодної користі. А мені вони дуже придадуться. Принагідно ж я врятую тебе від подальших тортур і полум'я багаття. Не дякуй.
— Якщо ти не диявол… — очі чарівника, що вже втрачав самовладання, з жахом розширилися. — Отже, ти прибув… Від того, від другого… О Боже…
— І знову я тебе розчарую, — усміхнувся Стінолаз. — Цей долями індивідів цікавиться ще менше…
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому з'ясовується, що хоча поняття "рентабельне мистецтво" і "художній ґешефт" зовсім не обов'язково означають contradictio in adiecto[280], проте в галузі культури навіть епохальні винаходи не так уже й легко знаходять спонсорів.
Як і кожне велике місто у Шльонську, Свидниця погрожувала штрафом кожному, хто насмілився би викидати на вулицю сміття або нечистоти. Але аж ніяк не скидалося на те, щоби цієї заборони дотримувалися надто суворо, зовсім навпаки, видно було, що ніхто цією забороною не переймається. Коротка, але рясна вранішня злива підмочила вулички міста, а копита коней і волів швидко вимісили на них гівняно-грязюко-солом'яне болото. З болота, немов зачаровані острови з океанських вод, виростали купи відходів, пишно оздоблені найрізноманітнішими, часом дуже видовищними екземплярами напівзогнилого стерва. По густішій гноївці чалапали гуси, по рідшій — плавали качки. Люди ледве пересувалися тротуарами з дощок і дранки, раз по раз падаючи з них. Хоча ухвали магістрату погрожували штрафом також і за вільний випас худоби, проте вулицями в обох напрямках з кувіканням гасали свині. Свині справляли враження очманілих, вони чвалували наосліп — за прикладом своїх біблійних пращурів із землі Гадаринської, зачіпаючи пішоходів і страшачи коней.