І справді, де Барби і Сторк дали жебракові на прощання ще декілька копняків, наплювали на нього, сіли на коней, і за мить усі четверо вже скакали галопом, галайкаючи і збиваючи куряву, у бік Яворової Гури і Свидниці.
— Не виказав нас дід, — зітхнув Рейневан. — Його побили і скопали, а він нас не виказав. Усупереч твоїм насмішкам і кпинам, нас урятувала подана вбогому милостиня. Милосердя і щедрість…
— Якби Киріелейсон, замість того, щоби хапатися за батіг, дав йому якогось скойця, дідуган видав би нас як стій, — холодно прокоментував Шарлей. — Їдьмо. На жаль, знову диким бездоріжжям. Хтось тут, пам'ятаю, зовсім недавно похвалявся, що відірвався від погоні й замів за собою сліди.
— А чи не годиться, — Рейневан проігнорував сарказм; він дивився, як дід навкарачки шукає у рові шапку, — чи не годиться віддячити? Дати йому ще? У тебе ж є гроші від грабежу, Шарлею. Вияви більше милосердя.
— Не можу, — у плящаних очах демерита заблищала насмішка. — І саме з огляду на милосердя. Я дав жебракові фальшиву монету. Якщо він спробує розплатитися однією, його всього лише відлупцюють. Якщо ж упіймають із кількома такими, то його повісять. Тому я милосердно вбережу його від такої долі. До лісу, Рейнмаре, до лісу. Не можна гаяти часу.
* * *
Пройшов короткий і теплий дощ, а коли він перестав, ліс почало затягувати туманом. Птахи мовчали. Було тихо. Як у храмі.
— Твоє гробове мовчання, — озвався нарешті Шарлей, який ішов поруч із конем, — здається, про щось свідчить. Щось подібне до невдоволення. Ану, спробую вгадати… Йдеться про того діда?
— Так, про нього. Ти повівся негарно. Неетично, делікатно кажучи.
— Ха! Той, хто звик грати чужих жінок, починає навчати моралі.
— Не порівнюй, будь ласкавий, речей непорівнянних.
— Тобі тільки здається, що вони непорівнянні. А крім того, мій вчинок — негідний, як тобі здається, — був продиктований турботою про тебе.
— Це справді важко зрозуміти.
— При оказії я постараюся тобі пояснити, — Шарлей зупинився. — Але наразі я пропонував би зосередитися на дещо важливішій справі. Йдеться про те, що я поняття не маю, де ми. Заблудився у цьому паршивому тумані.
Рейневан роззирнувся, глянув на небо. І справді, ще мить тому добре помітне бліде кружальце сонця, яке проглядало крізь імлу і вказувало напрямок, тепер зовсім зникло. Густі випари висіли низько, у них зникали навіть верхівки найвищих дерев. Біля землі туман де-не-де лежав так, що папороть та кущі, здавалося, виступають з океану молока.
— Замість перейматися долею убогих дідів, — знов озвався демерит, — і переживати душевні терзання, ти б краще використав свій талант, щоби відшукати дорогу.
— Що-що?
— Не вдавай із себе невинного дитятка. Ти чудово знаєш, про що я кажу.
Рейневан теж вважав, що без нав'язів не обійтися, але не злізав із коня, зволікав. Він був злий на демерита й хотів, щоби той це відчув. Кінь фиркав, хрипів, тряс головою, тупотів передніми копитами, і звук тупоту глухо розносився хащами, які потопали у тумані.
— Я відчуваю дим, — зненацька заявив Шарлей. — Десь тут палять багаття. Лісоруби або вуглярі. У них ми випитаємо дорогу. А твої магічні нав'язи прибережемо для кращої нагоди. І цю твою демонстрацію — також.
Він швидко рушив. Рейневан ледве встигав за ним, кінь усе ще норовисто впирався, неспокійно хропів, чавив копитами грузді та сироїжки. Встелена товстим килимом прілого листя земля почала раптом знижуватися в паділ; вони й не помітили, як опинилися в глибокому яру. Схили яру поросли нахиленими, покрученими, оброслими лишаями і мохом деревами, їхні оголені корені, з яких посповзав ґрунт, виглядали як щупальця чудовиськ. Рейневан відчув на спині холодний піт, зіщулився в сідлі. Кінь форкав.
З туману попереду до Рейневана долинула лайка Шарлея. Демерит стояв у місці, де яр розгалужувався надвоє.
— Туди, — врешті-решт упевнено сказав він і рушив.
Яр усе ще розгалужувався, вони опинилися в справжнісінькому лабіринті яруг, а запах диму, здавалося Рейневану, долітав з усіх боків відразу. Однак Шарлей йшов прямо, нікуди не звертаючи, і впевнено; він навіть хоробро додав ходи, ба, навіть почав насвистувати. І перестав настільки ж швидко, як почав.
Рейневан зрозумів, чому — коли під підковами захрустіли кості.
Кінь дико заіржав. Рейневан зіскочив, обома руками зависнув на вузді, якраз вчасно: гнідок, із панічним хрипом, глипнув на нього переляканим оком, позадкував, важко б'ючи копитами, трощачи черепи, тазові та стегнові кістки. Нога Рейневана загрузла поміж поламаними ребрами людської грудної клітки, і він скинув її, дико шарпнувши ногою. Його аж трусило від огиди. І від жаху.
— Чорна Смерть, — сказав Шарлей, що стояв збоку. — Пошесть тисяча триста вісімдесятого року. Тоді вимирали цілі села, люди втікали в ліси, але й там їх наздоганяв мор. Мерців ховали по ярах, як тут. Потім звірі повикопували трупи і порозтягували кістки.
— Вертаймося… — видушив із себе Рейневан. — Вертаймося якнайшвидше. Не подобається мені це місце. Не подобається мені цей туман. І запах цього диму мені не подобається.
— Ти лякливий, — ущипливо зіронізував Шарлей, — ніби дівчинка. Мертвяки…
Він не договорив. Пролунав свист, звиск і регіт — такий, що вони аж присіли. Над яром, тягнучи за собою іскри і хвіст диму, пролетів череп. Перш ніж вони встигли оговтатися, пролетів іще один, зі свистом іще страшнішим.
— Вертаймося, — глухо сказав Шарлей. — Чимшвидше. Не подобається мені це місце.
Рейневан був абсолютно впевнений, що повертаються вони власними слідами, тією ж дорогою, якою прийшли. Проте невдовзі у них перед самісіньким носом виріс крутий схил яру. Шарлей мовчки розвернувся, повернув в інше відгалуження глибокого рову. Але через декілька кроків тут їх також перепинила прямовисна, всуціль вкрита переплетеннями коренів стіна.
— Чорти б його взяли, — прошипів Шарлей, повертаючись. — Не розумію…
— А я, — ахнув Рейневан, — боюся, що так…
— Немає виходу, — буркнув демерит, коли вони в черговий раз опинилися в глухому куті. — Доведеться повернутися і пройти через цвинтар. Швидше, Рейнмаре. Раз-два.
— Зачекай-но, — Рейневан нахилився, озирнувся, шукаючи трав. — Є інший спосіб.