— Якщо, — невпевнено відповів Рейневан, — вам це не заважатиме…
— А що би мені мало заважати? За теревенями час летить швидше. То чому ж не потеревенити?
Усупереч сказаному лицар з Гарбова знову довго мовчав, крутячи у руках порожній кухоль. Рейневан не був упевнений, чи Завіша не чекає на його нові запитання, але задавати їх не поспішав. І, як виявилося, не помилився.
— Починати треба, — заговорив Завіша, — здається мені, від початку. А початок такий, що король Владислав послав мене до римського короля з досить делікатною місією… Йшлося про мар'яж з королевою Євфемією, братовою Сигізмунда, удовою чеського Вацлава. Як нині відомо, нічого з того не вийшло, Ягайло волів Соньку Гольшанську, але на той час того відомо не було. Король Владислав доручив мені обговорити з Люксембуржцем що треба, а головним чином — посаг. Я й поїхав. Але не в Пожонь[84], і не в Буду, а на Мораву, звідки Сигізмунд власне вирушав на своїх непокірних підданих з черговим хрестовим походом, з твердим наміром здобути Прагу й остаточно викорінити в Чехії гуситську єресь.
Коли я туди доїхав, а доїхав я на святого Мартіна, хрестовий похід Сигізмунда розвивався цілком непогано. Хоч армія в Люксембуржця була трохи ослаблена. Уже встигла розійтися по домівках більшість очолюваного ландвійтом Румпольдом війська з Лужиці, задовольнившись спустошенням земель навколо Хрудима. Повернувся додому шльонський контингент, у якому, до речі, був і наш недавній господар і співрозмовник, князь Конрад Кантнер. Так що в поході на Прагу короля по-справжньому підтримували тільки ракуське лицарство Альбрехта та моравське військо єпископа з Оломоуца. Ну, але самої тільки угорської кінноти Сигізмунд мав більш ніж десять тисяч.
Завіша на хвилину замовкнув, вдивляючись у тріскуче багаття.
— Хоч-не-хоч, — продовжив він, — довелося мені, щоб із Люксембуржцем Ягайлів мар'яж обговорювати, у тому їхньому хрестовому поході взяти участь. І різних речей я став свідком. Дуже різних. Хоча б такої, як захоплення Полічки та влаштованої після цього різні.
Пахолки і зброєносець сиділи нерухомо, хтозна, може, й спали. Завіша говорив тихим і досить монотонним голосом. Заколисуючим. А надто для того, хто вже, мабуть, не раз чув цю розповідь. Або й узагалі брав участь у тих подіях.
— Після Полічки Сигізмунд рушив на Кутну Гору. Жижка перегородив йому шлях, відбив кілька атак угорської кінноти, але коли рознеслася чутка про захоплення міста через зраду, відступив. Королівські війська ввійшли в Кутну Гору, сп'янілі від тріумфу… Ха-ха, побили самого Жижку, сам Жижка від них утік. І тоді Люксембуржець зробив непростиму помилку. Хоч його відмовляли від цього і я, і Філіп Сколларі…
— Себто Піппо Спано? Цей знаменитий флорентійський кондотьєр?
— Не перебивай, хлопче. Усупереч моїм і Піпповим порадам король Сигізмунд, переконаний, що чехи панічно втікали і не зупиняться до самої Праги, дозволив угорцям роз'їхатися по всій окрузі, щоб, як він це назвав, пошукати зимовищ, бо мороз був лютий. Мадяри розпорошилися і проводили Святці[85], грабуючи, ґвалтуючи жінок, спалюючи села і вбиваючи тих, кого вони вважали єретиками або такими, що співчувають єресі. Інакше кажучи — кожного, хто потрапляв під руку.
Уночі в небо здіймалися заграви, удень — дими, а король у Кутній Горі бенкетував і вершив суди. І тут, на Трьох Царів[86], вранці, розійшлася чутка: йде Жижка. Жижка не втік, а тільки відступив, перегрупував військо, підсилив його, а тепер іде на Кутну Гору з усією силою Табора і Праги, він вже в Каньку, вже в Небовидах! І що? Що зробили доблесні хрестоносці, довідавшись про це? Побачивши, що вже немає часу на те, щоби зібрати докупи армію, яка порозповзалася по околицях, вони просто втекли, покинувши чимало зброї і майна, підпаливши за собою місто. Піппо Спано на якийсь час стримав паніку і виставив бойові порядки на півдорозі між Кутною Горою і Німецьким Бродом.
Мороз попустив, стояла мряка, було сіро й мокро. І тоді ми ще здалеку почули… І побачили… Хлопче, нічого подібного я ще ніколи не чув і не бачив, а чув я і бачив чимало. Вони йшли на нас, таборити і пражани, йшли, несучи штандарти і дароносиці, прекрасними, рівними, дисциплінованими лавами, з піснею, що розкочувалася, як грім. На нас насувалися оті їхні славнозвісні вози, з яких на нас щирилися гармати, гуфниці і бомбарди[87]… І тоді зарозумілі німецькі гельди[88], чваньковиті ракуські панцирники Альбрехта, мадяри, моравська і лужицька шляхта, найманці Спано — усі як один кинулися втікати. Так, хлопче, тобі не причулося: ще не встигли гусити наблизитися на відстань пострілу, а вся Сигізмундова армія вже втікала у всеохопному переляку, в дикій паніці, не дивлячись під ноги, аж до Німецького Броду. Лицарі з мечами втікали, збиваючи один одного з ніг і затоптуючи, нажахано волаючи, від отих празьких шевців і канатників, від селян у личаках, яких вони іще зовсім недавно брали на кпини. Втікали в паніці та зі страхом, кидаючи зброю, яку під час цілого того хрестового походу піднімали в основному на беззбройних. Утікали, хлопче, просто на моїх очах, і я здивовано на це дивився, — як боягузи, як дрібні злодюжки, що їх садівник упіймав на крадіжці слив. Так, ніби злякалися… правди. Девізу VERITAS VINCIT[89], вигаптуваного на гуситських штандартах.
Більшості угорців і "залізних воїнів" удалося втекти на лівий берег замерзлої Сазави. Але потім лід підломився. Раджу тобі, хлопче, від усього серця: якщо коли-небудь тобі доведеться воювати взимку, ніколи в обладунку не втікай по льоду. Ніколи…
І Рейневан заприсягнувся собі, що — ніколи. Сулимець перевів подих, відкашлявся.
— Як я й казав, — продовжував він, — лицарство, хоч і втратило честь, одначе врятувало шкуру. Переважно. Але піше військо, сотні списників, стрільців, щитників, найманих вояків із Ракус і Морави, озброєних городян з Оломоуца — цих гусити наздогнали і перебили, били страшно, били на протязі двох миль від села Габри до самого Німецького Броду. І сніг на цій дорозі зробився червоним.
— А ви? Як вас…
— Я не втікав із королівським лицарством, не втік і тоді, коли втікали Піппо Спано і Ян фон Хардегг, а вони, треба віддати їм належне, втекли одними з останніх, і не без бою. Я теж, усупереч тому, що балакають, бився, і бився сильно. Посол — не посол, а треба було битися. І я бився не один, стояли біля мене декілька поляків і дещо більше моравських панів. Таких, які не люблять утікати, особливо по крижаній воді. От ми й билися, і скажу тобі лише, що не одна там чеська мати через мене плаче. Але nec Hercules[90]…