— Significavit — наказ, а не торговий контракт, — відповів дияконові сердитий і хрипкий голос. — А можливість надати допомогу Святій Інквізиції — це вже достатня нагорода для кожного доброго католика. Чи ти не добрий католик, брате?
— Кантор… — прохрипів Рейневан з повним ротом пилюки і клоччя, видертого з мішка. — Канто-о-ор! Ти курвий сину! Ти кунделю церковний! Ти в сраку йоба…
Йому не дали докінчити. Рейневан дістав по голові чимось твердим, з очей посипалися іскри. Потім дістав ще раз, біль паралізуюче розбігся по тілу, пальці рук раптом змертвіли. Той, хто його бив, ударив ще раз. І ще раз. І ще раз. Біль змусив Рейневана кричати, кров запульсувала у вухах, позбавляючи його свідомості.
* * *
Очуняв він у майже цілковитій темряві, з пересохлим горлом та твердим, як кілок, язиком. Голова пульсувала болем, що охоплював скроні, очі, навіть зуби. Він зробив глибокий вдих — і аж закашлявся, так навколо смерділо. Рейневан ворухнувся — і зашелестіла втрамбована солома, на якій він лежав. Неподалік хтось жахливо бурмотів, ще хтось кашляв і стогнав. Зовсім поруч щось дзюркотіло, лилася вода. Рейневан облизнув покриті липким нальотом губи. Підняв голову — й аж застогнав, так загупав у ній біль. Він підвівся — обережно, поволі. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він у великому підвалі. У льоху. На дні глибокого кам'яного колодязя. І що він не один.
— Отямився, — констатував факт Шарлей. Він стояв за кілька кроків і з голосним дзюркотінням справляв у горщик потребу.
Рейневан відкрив рот, але не зумів видати ні звуку.
— Це добре, що ти отямився, — Шарлей застебнув штани. — Бо я саме мушу тобі заявити, що стосовно мосту на Дунаї ми повертаємося до первісного задуму.
— Де… — нарешті проскрипів Рейневан, насилу ковтнувши слину. — Шарлею… Де… ми…
— У храмі святої Димпни.
— Де?
— У притулку для божевільних.
— Де?!
— Кажу ж тобі. У божевільні. У Narrenturm — Вежі блазнів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
у якому Рейневан із Шарлеєм упродовж досить тривалого часу мають спокій, лікарську опіку, духовну розраду, регулярне харчування і товариство непересічних людей, з якими можуть досхочу розмовляти на цікаві теми. Словом, мають те, що зазвичай можна мати у божевільні.
— Слава Ісусу Христу. Благословенне ім'я святої Димпни.
Пансіонери Вежі блазнів відреагували шурхотом соломи й недоладним маловиразним бурмотінням. Божогробець бавився палицею, ляскаючи нею по розкритій лівій долоні.
— Ви двоє, — сказав він Рейневану і Шарлею, — новенькі в нашій Божій череді. А ми тут даємо новеньким нові імена. А оскільки сьогодні ми вшановуємо святих мучеників Корнелія і Купріяна, то один із вас буде Корнелієм, а другий — Купріяном.
Ні Корнелій, ні Купріян не відповіли.
— Я, — байдуже продовжував чернець, — госпітальний метр і опікун Вежі. Звати мене брат Транквілій. Nomen omen.[467] Принаймні доти, доки хто-небудь мене не роздражнить. А роздражнює мене, мусите знати, коли хто-небудь галасує, гарячкує, зчиняє гармидер і ґвалт, забруднює себе і місце довкола себе, вживає негарних слів, блюзнірствує з Бога і святих, не молиться і заважає молитися іншим. І взагалі грішить. А на грішників у нас тут є різні способи. Дубовий кийок. Цеберце зі студеною водою. Залізна клітка. І ланцюжок при стіні. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — в унісон відповіли Корнелій і Купріян.
— Тоді, — брат Транквілій позіхнув, поглянув на свою палку — добре вислужений і відполірований дубець, — розпочинайте лікування. А якщо вимолите прихильність і заступництво святої Димпни, то вас, дасть Бог, полишать шаленство й божевілля, і ви повернетеся, вилікувані, у здорове лоно суспільства. Димпна славиться серед святих своєю милістю, так що шанси у вас чималі. Але не переставайте молитися. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Ну то з Богом…
Божогробець вийшов рипливими сходами, які звивалися навколо муру і закінчувалися десь угорі дверима — масивними, судячи зі звуку, з яким їх відчиняли й зачиняли. Щойно у кам'яному колодязі відзвучала луна, Шарлей піднявся.
— Ну, брати по нещастю, — сказав він весело, — вітаю вас, ким би ви не були. Виходить, що якийсь час нам доведеться провести разом. Хоч і не з власної волі, та одначе. То, може, все-таки варто познайомитися?
Як і годину тому, йому відповів шурхіт і шелест соломи, фиркання, тиха лайка та декілька інших слів і звуків, переважно непристойних. Однак цього разу Шарлей не відмовився від свого наміру. Він рішуче підійшов до одного із солом'яних лігов, що їх кільканадцять було сформовано попід стінами вежі та довкола напівзруйнованих стовпів і арок, які розділяли дно. Темряву лише незначною мірою розвиднювало світло, що просочувалося згори, з маленьких віконечок біля самого вершечка. Але очі вже призвичаїлися, і дещо вже можна було розгледіти.
— Доброго дня! Я — Шарлей!
— А чи не пішов би ти, — пробурчав чоловік з лігва. — Чіпляйся, безумцю, до собі подібних. Я при здоровому глузді. Нормальний!
Рейневан розкрив було рота, швидко закрив і знову розкрив. Він-бо бачив, чим займається той, хто хотів вважатися нормальним, а займався він енергійними маніпуляціями з власними геніталіями. Шарлей кашлянув, знизав плечима, пішов далі, до наступного лігва. Чоловік, який лежав на ньому, не рухався, якщо не рахувати легкого здригання і дивних спазмів обличчя.
— Доброго дня! Я — Шарлей…
— Б-б-б… б-б-у-у-б… бле-бле-е-е… Бле-е-е…
— Так я і думав. Ходімо далі, Рейнмаре. Доброго дня! Я…
— Стій! Куди прешся, божевільний? На креслення? Очей не маєш?
На твердій як камінь долівці, серед відгорнутої соломи, виднілися нашкрябані крейдою геометричні фігури, креслення і стовпчики цифр, над якими сліпав сивий дідуган із лисою як коліно маківкою. Креслення, фігури і цифри також повністю покривали стіну над його лігвом.
— Ах, — відступив Шарлей. — Перепрошую. Розумію. Як я міг забути: noli turbare circulos meos[468].
Старий підняв голову, показав почорнілі зуби.
— Учені?
— Деякою мірою.
— Тоді займіть собі місця біля стовпа. Біля того, який позначено омегою.
* * *
Вони зайняли місця і, нагорнувши соломи, вимостили собі лігва під зазначеним стовпом, позначеним нашкрябаною грецькою літерою. Ледве встигли впоратися із завданням, як з'явився брат Транквілій, цього разу в товаристві кількох інших ченців у рясах із подвійним хрестом. Охоронці єрусалимського Гробу Господнього принесли паруючий казан, але пацієнтам вежі дозволили наблизитися до нього з мисками лише після того, як ті хором змовили "Pater noster", "Ave", "Credo", "Confiteor" і "Miserere"[469]. Рейневан ще не підозрював, що це був початок ритуалу, якому він муситиме підкорятися довго. Дуже довго.