— Сам ти кумонька, — огризнулася мірошничиха. — Зараз я буду готова… Секундочку…
Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.
— Що таке? — запитала Айва. — Що…
— Тихо, — підняв руку альп. — Я щось чую. Щось… Щось наближається…
Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з'явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.
Не встигли ще вони заспокоїтися, як із туману виринув наступний кінь. На відміну від попередніх, на цьому сидів вершник. Вершник у саладі, у повному пластинчастому обладунку, в чорному плащі. Плащ, що розвівався за спиною, виглядав як крила примари.
— Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!
Лицар натягнув віжки, кінь піднявся дибки, став бити повітря передніми копитами, заіржав. А лицар вихопив меч і кинувся на них.
Айва тонко скрикнула, і перш ніж відлунав її крик, розсипалася — так, це відповідне слово, — розсипалася на мільйон нічних метеликів, які хмарою розлетілися в повітрі, зникли. Гамадріада беззвучно вросла в землю, миттю потоншала, вкрилася корою і листям. Мірошничиха й альп, які настільки хитрих трюків у запасі, видно, не мали, просто кинулися навтьоки. Рейневан, зрозуміло, також, за ними. Так швидко, що навіть випередив їх. "Аж тут мене знайшли, — гарячково думав він. — Аж тут мене знайшли".
— Adsumus!
Чорний лицар на льоту шмагонув мечем перетворену на деревце гамадріаду, деревце видало страшний зойк, бризнуло соком. Мірошничиха озирнулася, собі на загибель. Лицар повалив її конем, і поки вона намагалася піднятися, рубонув, звісившись із сідла, рубонув так, що вістря аж захрустіло на кістках черепа. Чарівниця впала, корчачись і звиваючись у сухій траві.
Альп і Рейневан мчали щодуху, але супроти коня, який гнав галопом, шансів не мали. Лицар швидко наздогнав їх. Вони розділилися, альп рвонув праворуч, а Рейневан — ліворуч. Лицар чвалом кинувся за альпом. Невдовзі з туману долинув крик. Він свідчив, що альпові не судилося дочекатися змін і чеських гуситів.
Рейневан біг стрімголов, важко дихаючи і не озираючись. Туман приглушував звуки, але він усе ще чув за собою — або йому здавалося, що чує, — стукіт підків та іржання коня.
Але тупіт копит і кінське храпання він раптом почув також і попереду. Він зупинився, ціпеніючи з жаху, проте перш ніж устиг щось зробити, з туману виринула спінена кобила в яблуках, в сідлі якої сиділа невисока й огрядна жінка в чоловічому вамсі. Побачивши його, жінка різко зупинила кобилу і відкинула з чола безладно розвіяну гриву світлого волосся.
— Пані Дзержка… — ледве зміг вимовити він, здивований. — Дзержка де Вірсінг…
— Родич? — торговка кіньми виглядала не менш здивованою. — Ти? Тут? Зараза, не стій! Давай руку, заскакуй мені за спину!
Він схопив простягнуту руку. Але було вже пізно.
— Adsu-u-u-umus!
Дзержка зіскочила з сідла із вражаючою при її комплекції грацією та спритністю. Так само спритно зірвала зі спини арбалет і кинула його Рейневану. Сама вона схопила інший, прикріплений до сідла.
— У коня! — гаркнула вона, кидаючи йому короткі арбалетні стріли й пристрій для натягування, так звану "козячу ніжку". — Цілься в коня!
Чорний лицар мчав на них із піднятим мечем і розвіяним плащем, таким галопом, що з-під кінських копит клаптями підлітав угору зірваний дерен. Руки Рейневана ходили ходором, гаки "козячої ніжки" нізащо не хотіли зачепитися за тятиву і виступи на ложі арбалета. У розпачі він вилаявся, це допомогло, гаки зачепилися, тятива захопила горіх[463]. Тремтячою рукою він наклав стрілу.
— Стріляй!
Він вистрілив. І промахнувся. Бо всупереч наказу цілився не в коня, а у вершника. Він бачив, як вістря стріли викресало іскри, тернувшись об сталевий нарукавник. Дзержка голосно і брудно вилаялася, здмухнула волосся з очей, прицілилася, натиснула спуск. Стріла влучила коневі в груди і цілком увійшла у грудну клітку. Кінь пронизливо звискнув, захрипів, повалився на коліна і на голову. Чорний лицар випав із сідла, покотився, загубивши шолом і меч. І почав підніматися.
Дзержка знову вилаялася, тепер руки тряслися в обох, в обох "козячі ніжки" раз за разом зісковзували із зачепів, стріли випадали з ровиків. А чорний лицар піднявся, відчепив від сідла величезний моргенштерн, пішов на них непевною ходою. Побачивши його обличчя, Рейневан затамував крик, притиснувшись ротом до ложа арбалета. Обличчя лицаря було білим, зі срібнуватим відблиском, як у прокаженого. Підведені синьо-червоною тінню очі були дикими та безтямними, у заслиненому і запіненому роті виблискували зуби.
— Adsu-u-u-umus!
Дзенькнули тятиви, просичали стріли. Обидві влучили, пробивши обладунок із голосним хрускотом, обидві ввійшли по саме оперення: одна — через комір, а друга — крізь нагрудник. Лицар захитався, сильно заточився, але втримався на ногах, а тоді, на превелике здивування Рейневана, знову рушив на них із незрозумілим криком, спльовуючи кров, яка цебеніла з рота, і розмахуючи моргенштерном. Дзержка вилаялася, відскочила, марно намагаючись перезарядити арбалет, зрозумівши, що не встигне, ухилилася від удару, спіткнулася, впала, побачивши, як на неї летить колюча куля моргенштерна, затулила голову й обличчя руками.
Рейневан крикнув — і цей крик урятував їй життя. Лицар повернувся до нього, а Рейневан вистрелив зблизька, цілячись у живіт. Стріла і цього разу ввійшла по саме оперення, із сухим тріском продірявивши бляшаний напоясник. Сила удару була чималою, вістря опинилося десь глибоко у нутрощах, проте лицар не впав і цього разу, похитнувся, але втримав рівновагу і швидко рушив на Рейневана, ревучи і піднімаючи моргенштерн для удару. Рейневан задкував, намагаючись зачепити козячу ніжку за тятиву. Зачепив, натягнув. І тільки тоді усвідомив, що в нього немає стріли. Він зачепився каблуком за купину, сів на землю, з жахом дивлячись, як наближається смерть — біла як крейда, дикоока, а з її рота течуть піна і кров. Він затулився арбалетом, який тримав обіруч.