— Гей! — крикнув Буко. — Гей, ти! Хагенау! Лиши її! Губертику!
Самсон під'їхав до Рейневана, забрав у нього Ніколетту, підняв її, як пір'їнку, і посадив перед собою.
— Я змучився її везти, пане! — випередив Буко Губертик. — Нехай вернигора мене трохи підмінить.
Буко вилаявся, але махнув рукою. Рейневан дивився на нього з усезростаючою ненавистю. Він не дуже вірив у водяних чудовиськ-людожерів, які начебто живуть у глибинах Ниси поблизу Бардо, але зараз багато б дав, аби одне з таких чудовиськ виринуло зі збаламученої ріки і проковтнуло раубрітера разом з його рудувато-гнідим жеребцем.
— В одному, — сказав упівголоса Шарлей, розприскуючи воду поруч із ним, — я мушу віддати тобі належне. У твоєму товаристві не можна знудитися.
— Шарлею… Я завдячую тобі…
— Ти багато мені завдячуєш, не заперечую, — демерит натягнув віжки. — Але якщо тобі йшлося про пояснення, то даруй собі. Я впізнав її. На турнірі в Зембицях ти вирячувався на неї як теля, а потім саме вона попередила нас, що в Штольці на тебе чигатимуть. Припускаю, що ти маєш перед нею значно більший борг вдячності. Тобі хтось уже пророкував, що тебе погублять жінки? Чи я буду перший?
— Шарлею…
— Не роби собі клопоту, пояснюючи це, — урвав демерит. — Я розумію. Борг вдячності плюс сильний афект, ergo, знову доведеться важити головою, а Угорщина — все далі й далі. Що поробиш! Прошу тебе тільки про одне: подумай, перш ніж почнеш діяти. Ти можеш мені це обіцяти?
— Шарлею… Я…
— Я знав. Обережно, мовчи. На нас дивляться. І поганяй коня, поганяй! А то тебе віднесе течією!
* * *
Надвечір вони дісталися до підніжжя Райхенштайна, Золотостоцьких гір, північно-західного відрога прикордонних хребтів Рихлебів і Єсеника. У селищі над річкою Бистрою, що стікала з гір, вони збиралися перепочити і підживитися, але тамтешні селяни виявилися негостинними — не дозволили себе пограбувати. З-за засіки, яка охороняла в'їзд, на раубрітерів посипалися стріли, а затяті обличчя озброєних вилами і сокирами кметів не схиляли до того, щоби змушувати їх до гостинності. Хтозна, як би воно склалося за звичайних обставин, але зараз поранення й утома зробили свою справу. Першим розвернув коня Тассіло де Тресков, за ним поспішив зазвичай запальний Римбаба, завернув, навіть не кинувши у бік села брудного слова, Ноткер фон Вейрах.
— Кляті хами, — наздогнав їх Буко Кроссіг. — Треба, як це робив мій батько, принаймні раз на п'ять років розвалювати ті їхні халабуди, палити їм усе це до голої землі. Інакше вони з жиру бісяться. В пиху вдаряються від достатку.
Хмарилося. Від села тягло димом. Гавкали собаки.
* * *
— Попереду Чорний ліс, — застеріг Буко з голови кортежу. — Триматися разом! Не відставати! Пильнувати за кіньми!
До попередження поставилися серйозно. Як-не-як, а Чорний ліс — густий, вологий і затягнутий туманом масив буків, тисів, вільх і грабів — виглядав дуже поважно. Настільки поважно, що аж мурашки по спині забігали. Відразу відчувалося, що десь там, у хащах, причаїлося зло.
Коні хропли і шарпали головами.
І якось не викликав особливого здивування побілілий кістяк, який лежав при самому узбіччі. Самсон Медок стиха бурмотів:
Nel mezzo del cammin di nostra vita
mi ritrovai per una selva oscura
che la diritta via era smarrita[416]…
— Переслідує мене, — пояснив він, помітивши погляд Рейневана, — цей Данте.
— І винятково пасує, — здригнувся Шарлей. — Симпатичний лісочок, що й казати… Їхати тут одному… Потемки…
— Не раджу, — промовив, під'їжджаючи, Гуон фон Сагар. — Категорично не раджу.
* * *
Вони їхали в гори, схилом, який дедалі крутішав. Закінчився Чорний ліс, залишилися позаду буки, під копитами заскрипіли вапняк і гнейс, застукотів базальт. На схилах ярів виросли невеликі скелі фантастичних форм. Наставали сутінки, швидко темніло — через хмари, які ще однією чорною хвилею насувалися з півночі.
Підкоряючись недвозначному наказу Буко, Губертик забрав Ніколетту в Самсона. Крім того, Буко, який до цього часу їхав попереду, залишив на чолі Вейраха і де Трескова, а сам став триматися ближче до зброєносця і бранки.
— Псякрев… — пробурмотів Рейневан до Шарлея, що їхав поруч. — Я ж мушу її звільнити. А він явно щось запідозрив… Стереже її — і за нами весь час спостерігає… Чого б це?
— Може, — тихо відповів Шарлей, а Рейневан з жахом зрозумів, що це зовсім не Шарлей, — може, він придивився до твого обличчя? Яке є дзеркалом як почуттів, так і намірів?
Рейневан вилаявся собі під ніс. Було вже темнувато, але він звинувачував у помилці не тільки присмерк. Сивоволосий чарівник явно скористався магією.
— Ти мене видаси? — запитав він прямо.
— Не видам, — не відразу відповів маг. — Але якби тобі схотілося вчинити дурницю, я сам тебе стримаю… Ти знаєш, що я зможу. Тому не роби дурниць. А вже на місці побачимо…
— На якому місці?
— Тепер моя черга.
— Себто як?
— Моя черга запитувати. Ти що, не знаєш правил гри? Ви не грали в це в університеті? У quaestiones de quodlibet[417]? Ти запитав першим. Тепер моя черга. Хто цей гігант, якого ви називаєте Самсоном?
— Мій супутник і друг. Зрештою, чому б тобі не запитати його самому? Затаївшись під магічним камуфляжем.
— Я намагався, — невимушено зізнався чарівник. — Але він — битий жак. Камуфляж розпізнав на льоту. Де ви його викопали?
— У монастирі бенедиктинців. Але якщо це quodlibet, то тепер моя черга. Що знаменитий Гуон фон Сагар робить у комітиві Буко фон Кроссіга, шльонського лицаря-грабіжника?
— Ти чув про мене?
— А хто не чув про Гуона фон Сагара? І про Matavermis, могутнє заклинання, яке влітку тисяча чотириста дванадцятого року врятувало від сарани поля над Везером.
— Сарани було не так уже й багато, — скромно відповів Гуон. — А щодо твого запитання… Ну що ж, забезпечую собі харч і чисту білизну. І який-не-який рівень побуту. Ціною, ясна річ, деяких обмежень.
— Які часом стосуються совісті?
— Рейнмаре де Беляу, — чарівник вразив Рейневана поінформованістю. — Гра в запитання — не диспут про етику. Але я відповім: часом так, що вдієш. Проте совість — як тіло: її можна гартувати. А кожна палка має два кінці. Ти задоволений відповіддю?
— Настільки, що більше запитань не маю.