— Вам варто знати, — почав він, завівши коня між Рейневана і голіарда, — що йдеться про вантаж, який я везу. Щиро кажучи, неабиякий.
Рейневан не прокоментував. Зрештою, він прекрасно знав, про що йдеться.
— Так-так, — колектор понизив голос, дещо боязко роззирнувся. — На цьому возі ми веземо не абищо. Іншому комусь я би не сказав, але ж ви шляхтич, з порядного роду, і погляд у вас чесний. Тому вам скажу: ми веземо зібраний податок.
Він знову зробив паузу, почекав, чи не буде запитань. Не дочекався.
— Податок, — продовжив він, — ухвалений франкфуртським рейхстагом. Спеціальний, одноразовий. На війну з чеською єрессю. Кожен платить залежно від маєтності. Лицар — п'ять гульденів, барон — десять, духовні особи — по п'ять від сотні зі свого річного доходу. Розумієте?
— Розумію.
— А я — колектор. Зібране везу на возі. У скрині. А є того, треба вам знати, чимало, бо в Зембицях я отримав належне не від якогось там барончика, а від Фуггерів. Тому не повинно дивувати, що я обережний. Усього тиждень, як на мене напали. Неподалік Рихбаха, біля села Лютомія.
Рейневан і цього разу не озвався і нічого не запитав. Тільки покивав головою.
— Лицарі-грабіжники. Та ще й така зухвала шайка! Сам Пашко Римбаба, його впізнали. Нас би неодмінно повбивали, але, на щастя, пан Зейдліц прийшов на допомогу, прогнав негідників. Сам у сутичці отримав поранення, і це його страшенно розлютило. Клявся, що раубрітерам відплатить, і слова свого таки дотримає, Зейдліци — вони пам'ятливі.
Рейневан облизнув губи, все ще машинально киваючи головою.
— Пан Зейдліц у запалі кричав, що всіх їх переловить і так зробить, так замучить, що навіть цешинський князь Ношак розбійника Хшана так не замучив, того, знаєте, що його сина вбив, молодого князя Пшемека. Пам'ятаєте? На розпеченого мідного коня велів його посадити, розжареними до білого щипцями і гаками тіло рвати. Пам'ятаєте? Гм, з вашої міни бачу, що пам'ятаєте.
— Мгм.
— Значить, добре склалося, що я міг панові Зейдліцу сказати, хто ті грабіжники були. Пашко, як я вже сказав, Римбаба, а де Пашко, там і Куно Віттрам, а де ці обидва, там, годі й гадати, Ноткер Вейрах, старий розбійник. Але й інші там були, тих я теж панові Зейдліцу описав. Величезне якесь одоробало, а пика дурнувата, ну зовсім ніби несповна розуму. Менший типчик — такий собі горбоніс, як тільки глянеш — відразу збагнеш, що мерзотник. І ще молодик, парубійко, вашого віку, такої ж, що й ви, статури, трохи навіть на вас схожий, здається мені… Та ні, що я верзу, ви юнак пригожий, шляхетний з виду, достоту як святий Себастьян з образа. А в того по очах було видно, що покидьок.
Отже, розказую я, розказую, а пан Зейдліц як не крикне! Мовляв, знає він цих гультіпак, чув про них, його свояк, пан Гунцелін фон Лаасан, теж таких переслідує, цих двох — горбоносого і парубійка — за напад, що його ті в Стешгомі вчинили. Ви тільки гляньте, як долі переплітаються… Дивуєтеся? Зачекайте, зараз ще краще буде, отоді вже буде чому дивуватися. Я вже от-от мав із Зембиць виїжджати, аж тут мені пахолок доносить, що хтось коло воза крутився. Я зачаївся — і що бачу? Той самий горбоніс і той самий велетень-телепень! Чи ви таке бачили? Які зухвалі негідники!
Колектор аж захлиснувся від обурення. Рейневан кивав головою і ковтав слину.
— Тоді я щодуху, — продовжив митар, — до ратуші, повідомив, подав донесення. Уже їх там, певно, і впіймали, уже їх у підземеллі майстер на колесо прилаштовує. А міркуєте, що було задумано? Оті два лотри, з тим третім, парубійком, не інакше як для раубрітерів шпигували, давали знати банді, на кого влаштувати засідку. Я боявся, чи вже десь на мене на гостинці не зачаїлися, сповіщені. А ескорт мій, як бачите, більш ніж скромний! Усе зембицьке лицарство воліє турніру, учти, забави, тьху, танців! Так що страх — бо ж і життя мені миле — але ж шкода, щоби до лап грабіжникам потрапили ці п'ятсот із лишком гривень… Адже на святе діло призначені.
— Ну певно, — додав голіард, — що шкода! І певно, що на святе. Ба, на святе і добре, а вони не завжди в парі йдуть, хе-хе. Отож я і дорадив пану колектору уникати головних трактів, а тихцем, лісами, прошмигнути, шах-мах, до Барда.
— І хай нас, — колектор підняв очі догори, — береже Бог. І патрони податкових збирачів, святі Адавкт і Матвій. І Матір Божа Бардська, котра чудесами славиться.
— Амінь, амінь! — загукали, почувши це, прочани з костурами, що йшли біля воза. — Слава Пресвятій Діві, покровительці та заступниці.
— Амінь! — заволали хором брати мінорити, що йшли по інший бік воза.
— Амінь, — додав фон Штітенкрон, а погануля перехрестилася.
— Амінь, — закінчив колектор. — Святе місце, пане Хагенау, скажу я вам, Бардо, видно, полюбила його Матір Божа. Знаєте, люди говорять, що вона знову на Бардській горі з'явилася. І знову плаче, як тоді, у чотирьохсотому році. Одні розповідають, що це віщує нещастя, які незабаром упадуть на Бардо і весь Шльонськ. Інші кажуть, що Матір Божа плаче, бо віра занепадає, схизма шириться. Гусити…
— Ви всюди тільки, — перебив голіард, — гуситів бачите і єресь винюхуєте. А чи не здається вам, що Пресвята Діва може плакати зовсім з інших причин? Може, в неї сльози ллються, коли вона дивиться на священиків, на Рим?
Коли бачить симонію, безсоромну розпусту, злодійство? Віровідступництво і єресь, врешті-решт, бо чим же, як не єрессю, є діяння всупереч Євангеліям? Може, Матір Божа плаче, коли бачить, як Пресвяті Таїнства стають фальшю та іграми шарлатанів, бо їх уділяє священик, що перебуває у гріху? Може, її обурює і засмучує те, що засмучує й обурює багатьох: чому папа, багатший за магнатів, не на свої власні гроші, а на гроші вбогих вірних будує Петрову церкву?
— Ой, замовкли би ви краще…
— Може, плаче Матір Божа, — не дав себе зацитькати голіард, — коли бачить, як замість того, щоб молитися і жити в благочесті, священики рвуться до війни, до політики, до влади? Як вони правлять? А до їхнього правління дуже добре підходять слова пророка Ісаї: "Горе законодавцям несправедливим, та писарям, які пишуть на лихо, щоб від правосуддя усунути бідних, і щоб відняти права від убогих народу Мого, щоб стали вдовиці здобиччю їм, і пограбувати сиріт".[369]