Скінчилося слідство. Виновників засуджено на карцер, кого на чотири, кого на вісім, а Демидова на шістнадцять годин, бо за ним була вже одна значна провина, що під час екзорти читав книжочку, а тепер не сповідався, ширив атеїзм і соціалізм та роздавав до читання заборонені книжки. Інші хоч не признавалися, а Демидів, коли директор удруге випитував його, прямо сказав, як і що. І се читав, і тілько — як наївно сказав — рад би знати, по. чиї,м боці правда. Його переконували більше "Ідея", Дарвін, соціалістичні теорії — що ж він тому винен?..
Незвичайно всіх застановило, що Білого не покарали, хоч також належав до кружка. Директор знав усіх, хто тоді був на концерті в честь Шевченка, всіх переслухував, а його, мабуть, ні: ніхто не чув про се... Підозріння Демидова на Білого ще більше зросло, коли Дубровський вдруге став поясняти, що се таке донос та яка то нечесть бути доносцем. Демидів глянув при тім на Білого і замітив, як той мазав олівцем по зошиті та закушував уста. Але не знався ще настілько на людях, щоби з лиця вмів вичитувати чужу провину.
І так із непевністю, хто їм таку вчинив прислугу, члени кружка стали відсиджувати кару. Миколі поділено її на два навороти і загрожено, що як не поправиться, то найближча кара —— буде прогнання. В карцері думав Микола над тим, що би то було, якби його справді прогнали з гімназії. Біда було б — що ж більше? А батько-мати що сказали би? Коли Микола уявив собі, як мати плакала би, то й самому моторошно стало. Стільки надії мали на нього, дивились, мов на сонце, радувались кождим його приїздом, уважали його найліпшою дитиною, а тут — його прогнали з гімназії. Ось тобі син! Ось тобі потіха! Діждалися батько-мати сорому на ціле життя! Ціле село сміється, всі пальцями вказують на них. А декому вже й відпала охота давати сина до вищих шкіл...
І Микола уявив собі наслідки прогнання, так як би вже зазнав сього лиха. Прогнали — і що тепер чинити? куди повернутися? Ні на село вертати, ні школи кінчати! Боже, адже се було би нещастя на ціле життя!
І то за що? За що? За те, що був цікавий до книжок, які так його душу томили? За те, що зневірився в дотеперішніх своїх учителів і пробував шукати сам дороги до правди? За те, що мимохіть позбувся потіх релігії, які перше певною найпевніше в світі мав? Що ж се значиться?
За що ж карають? Чи та кара наверне його на давню дорогу?..
І подумав собі Микола, що того всего не було би, якби хтось не доніс, якби не Білий... Бо то він доніс — нічого й перечитись. Чому тепер так уникає його і Лужицького? Чому так присмирнів і надіється вернути наново до інституту? То він, певно він, скотина! І з таким підлим "товаришем" сиди та вчися в одній класі! І таку справдішню закалу держать у гімназії! І такий "многонадійний" молодець має так починати свою кар'єру!
— А лихо ж би його побило! — аж скрикнув Микола навдивовижу кільком союзникам і на знак свого пересердя вдарив кулаком у лавку. Так ті думки розлютили його. Чим більше застановлявся над тим, тим більше підступав до його серця гнів, кулаки стискалися, очі ясніли, віддих прискорювався...
Відсидівши кару, Демидів значно присмирнів. Учився пильно, навіть, на радість Логарифма, зрозумів усі тайни аналітики і не балакав із ніким, тілько з Лужицьким, який помалу забував свою страту і зневагу та, погулявши з розпуки раз до півночі, не гадав уже сього повторяти. Перестав також рисувати, якось відпала йому охота, і дивним дивом, навіть професору Дубровському, для якого задачі виробляв завсіди з такою охотою і фантазією, найновішу задачу написав коротко та й досить недотепно. Сам Дубровський те замітив...
* * *
В ту пору лучилася Демидову незвичайно прикра пригода. Приїхав священик, батько сих двох учеників-братів, яких Микола вчив. Дізнався, яку мав кару учитель його синів і за що, налякався дуже того впливу його на дітей і звільнив його від обов'язку. Микола запевняв, що зі своїми учениками ніколи не говорив про такі справи, як безвір'я і інше, однак священик не дався пересвідчити, признав йому, що досі був вдоволений з нього, бо діти вчилися добре, заплатив йому, що належалося, а щоб Демидів не мав жалю до нього, то ще хотів йому дати подарунок. Прощаючись, запхав йому кілька банкнотів у руку. Демидів глянув на банкноти, відтак на священика, сказав: "Мені досить того, що належиться",— подаровані гроші поклав на стіл і, поклонившись, вийшов чимскорше з хати. Йому було так чогось гірко на серцю, так на плач йому збиралося, а плакати не міг.
Придавлюваний жаль помалу-помалу змінявся у нього в пересердя, що проявлялося гірким усміхом на устах або дотинками. Призвичаєний до злиднів, він не лякався їх, на обіди в кухні людовій ще гроші мав, але жити з кількох гульденів місячно до вакацій таки було трудно. Він рішився спокійно ждати на те, що хвиля принесе, і не опускати рук, але заразом не мав надії, що дістане які нові лекції. Сподівався лише, що як перебув уже не одні злидні, так і сі перебуде. Але така зневага від священика (він уважав се зневагою) боліла його і гризла тяжко. Адже вчив синів добре, вони любили його і слухали! Чому ж батько нагнав його, засоромив перед дітваками? Що тепер ті діти будуть думати про нього?..
Роздратований сею подією, прийшов Демидів пополудні до школи. Лужицький, дізнавшись про його пригоду, потішив його, що "якось-то буде". "Я,— каже,— гірше перебув, а от минулося". У відповідь на се Демидів з гірким усміхом на устах став рисувати крейдою на таблиці портрет дівчини, під яким дав підпис: "Галя". Лужицький скоренько стер губкою портрет. Тоді молодий рисовник нарисував собаку, яка стоїть на задніх лапах перед якимсь паном, і під собакою написав: "Білий". Коли се замітили то-вариші, в класі настав сміх. Сам Демидів усміхнувся: собака була добре нарисована.
— Білий! Білий! —стали кликати.— Ходи подивися на свій портрет.
Білий справді прийшов до таблиці. Ненависними очима глянув на Демидова, захмарився і воркнув:
— Ти, безбожнику якийсь!
Ов, який мені побожний найшовся! Білий зветься, а чорну совість має. Ти відколи став таким побожним? — питався глумливо Лужицький.