— А тобі що до того?
— Вже тебе до інституту прийняли?—дотинав Лужицький.
— Чуєш! — скрикнув Білий.— Будеш бачити, що з того вийде. Я зараз...
— Підеш, певно, поокаржитися директорові. Штубак! — промовив противник звільна.
— Щоби-сь знав, що піду. Ви мені жити не даєте, ви, атеїсти, соціалісти!..
— І що ти дістав за се, що тоді доніс на нас?
— А тобі що до того, гого висмарований?
Під час сеї перепалки Микола підступав мовчки щораз ближче до Білого, закушував уста аж до крові, стискав кулак, а при остатніх словах доносця скочив на нього нагло і з цілої сили ударив його в лице.
— Ах ти скотино якась! — скрикнув при тім, аж засопів. Білому потекла кров із носа. Він прискочив до Демидова
і хотів йому віддати пощочину, але розлючений Демидів ухопив його за рамена, потермосив та й відкинув від себе, як сніп соломи. Білий упав назадусь на землю, вдарився головою об стіну і набив собі гудзя. Побіг зараз із плачем до канцелярії директора, а Демидів усів у лавку. На нім ціле тіло дрожало, піт виступив на чоло, а кулак не розводився.
Всі ученики семої класи поторопіли, затихли у лавках, бо певні були, що директор ось-ось надбігне. Директор справді надійшов, тріснув дверми, кинув капелюх на кафедру і, повівши люто очима по класі, крикнув:
— Де сей розбишака Демидів?
Демидів піднявся з лавки і певним голосом відповів:
— Я тут, пане директор, але я не розбишака.
— Ти ще мені будеш відповідати! Геть мені з гімназії, забирайся! Тобі свині пасти, а не до гімназії ходити!
— Волю свині пасти, як із такими білими разом учитися,— відрізав Микола.— Я вже свині пас хлопцем дома, для мене се не новина.
Але з місця не рушався.
Директор прискочив до лавки і вхопив його за обшивку.
— За двері! — крикнув мов несамовитий.
— Я сам вийду, не дам викинути себе!
І коли директор його обшивку пустив, Демидів забрав свої книжки і капелюх та помалу вийшов із класи. Але скоро тілько перейшов коритар і ступив на сходи, почув нараз, як під ним угинаються коліна, як млість якась нападає його, ціле тіло слабне — книжки висунулися йому з рук, і він упав омлілий на сходах.
Саме тоді йшов професор Дубровський на лекцію до осьмої класи. Іде, дивиться: на сходах лежить чоловік, а коло нього розкинені книжки. Глянув у лице — се ж Демидів! Скоренько підняв його і заніс на коритар та перехожому ученикові казав зараз принести води. Та ще той води не приніс, а вже Демидів сам прийшов до пам'яті і здивованими очима позирав довкола. З семої класи долітав грімкий голос директора...
— Що тобі? — спитав Дубровський.
— Я хории,— шепнув Демидів, підводячись з трудом із підлоги.
— Покличте зараз сторожа!
Студенти, що обступили Демидова, побігли по сторожа. Дубровський дав сторожеві на дрожку і казав відвезти Миколу додому. Микола дався везти, як дитина. Професор проводив його очима, доки той не щез на скруті сходів...
Коли дома, лежачи на ліжку, Демидів успокоївся і міг знову логічно думати, жаль, несказанний жаль здавив йому горло. Він припав лицем до подушки і гірко заридав. "Що скаже батько, що скаже мати!" — приповідав лише і заливався сльозами. Сторожихи і сторожа не було дома — були на послузі; тілько дівчинка їх малолітня здивовано дивилась на Миколу, а відтак і собі заплакала.
Се спинило плач Миколи. Встав із ліжка, утихомирив дитину, усів відтак на крісло та став перевертати свої книжки і зошити. Дивився на все, мов прощався з тим, а сльози мимохіть котились йому з очей. В руки попався йому зошит із задачами, що їх писав так радо для Ду-бровського. Став перевертати картки і перше, що замітив крізь сльози, то були слова з тої хваленої задачі: "Але бувають і такі "огородники", що як стануть нагинати деревину, то й зломлять".
Зошит випав Демидову з рук, він поклав голову на стіл і сидів так, мов задеревілий. Голова боліла його, і коли по ній які думки снувались, то й ті були неясні, мов туманом повиті. Так застав його Лужицький, що зараз по науці шкільній прийшов потішити свого приятеля.
* * *
Демидова не прогнали з гімназії, лише дали йому свідоцтво відходу і порадили записатися до іншої гімназії. З обичаїв дістав злу ноту, в прочім зі всіх предметів мав ноту добру. Казали, що Дубровський дуже побивався за Демидовим і не допустив, щоб його формально— прогнали. Відтак сам ходив до дирекції другої гімназії просити, щоб Демидова прийняли, що і сталося. Кромі сего, постарався о нові лекції для нього, між іншим, прийняв його за учителя до свого шестилітнього синка, якого мав обучати грамоті.
1895