Рожеве сонце висувалося щораз вище з-за виднокруга, і зоря ранішня блідла перед найбільшим божим світилом.
З недалекого лісу повіяло різким холодком на ту громаду, що діждалася весняного свята і за те дякувала богу.
Микола наче зі сну збудився, коли селяни стали розходитися. Нараз нагадав собі знову свої звичайні думки, одушевления щезло, а його місце зайняло немиле і важке почуття, що був нещирий. Нещирий?.. Ні! От хвиля минає, і йому знов так благо на серцю, що прощає всі провини і кільком товаришам із семої класи, яких не терпів цілим серцем, і ненависному Логарифмові... Всі дрібні журби його щоденні тепер іще меншають і майже щезають, розходяться, як отся мряка ранішня від променів сходячого сонця...
Під час служби божої Демидів читав "Апостола", аж серце його батька радувалося. Що за голос у Миколи! Люди на хори зглядалися, а навіть доньки священика, що* сиділи коло престола, звернули на нього увагу.
По богослужению запросив його священик до себе на вечір. Він був рад запросинам, бо завдяки Володкові прибрався, як панич, а завдяки Дубровському мав новий капелюх і направлені черевики,— значить, не було чого соромитись.
Але коли вечором Микола пішов до священика, де були гості, гаки чувся несміливим. На питання одної панни не знав, що відповісти, і тілько почервонівся. Панотець і лісничий розмовляли з ним довше і відтак між собою рішили, що він розумний хлопець. Се признала вкінці і найстарша донька священика, котра своєю прихильністю осмілила його так, що став виповідати свої думки ясно і щиро, а з того взялася зовсім не скучна розмова. За те Миколі та панна дуже вподобалася, а всі інші видались йому не дуже мудрими...
* * *
В перший день науки по великодню Володко Лужицький прийшов перший до класи, десь зараз по семій годині рано. Ходив задуманий та сумний по класі і тілько руками розводив. Сідав у лавку, споглядав хвилинку байдуже на книжку і знов ставав та ходив, як би не міг собі найти місця. Товариші, що стали сходитися до класи, замітили се і питалися, що йому, та він мовчав, як би води в рот набрав. Аж коли прийшов Демидів, Лужицький припав йому до грудей і став хлипати.
— Що тобі, Володку? — питався здивований Микола та завів приятеля в куток, щоби інші товариші не чули їх розмови.
— Зрадила мене! Зрадила! — нарікав бідний хлопець.
— Хто такий? Галя?
— Вона, вона! Щоб її...
— Як же зрадила?
Володко аж по хвилі відповів із очевидним пересердям у голосі:
— Я їй даю портрет, а вона мені: "Дякую вам,— каже,— гарненько. Се буде для мене гарна пам'ятка; а вас за те запрошую на своє весілля..." На весілля? Я не знав, що й сказати. Питаюся потім людей, а вона справді виходить заміж на зелені свята. Що мені робити? Та я радше в могилу піду, як на її весілля поїду...
— Володку, дай же спокій, не говори дурниць. Адже ти замолодий був для неї. Де ж їй схотілось би ждати щонайменше п'ять-шість літ?!
Приятель мовчав, опершись о стіну.
— Знаєш що, Миколо? — зірвався нараз.— Тепер я не буду ані вчитися, ані до школи ходити; стану волочитися по ночах, запиватися, все мені одно...
— Тю-тю на тебе! — налякався Микола.— От видумав спосіб життя! Та я тебе буду переслідувати, як агент, від поліції, і не допущу до сього. Ще чого не вигадав! Задля такої дурниці пропадати!..
— Ой! Не дурниця се, Миколо, ти не знаєш,— бідкався Володко.
— Хоч не знаю, то здогадуюся, що се ще не велике нещастя.
І почав Микола потішати зрадженого приятеля, поки вибила восьма година.
До класи увійшов професор історії і байдуже сказав Демидову, що директор кличе його чогось до канцелярії. Не так байдуже прийняв сю вістку ученик. Він поблід і затремтів. До канцелярії? Пощо? Вийшов помалу на ко-ритар, станув і задумався. Серце в нім билося, тіло омлівало... Невже ж таки тягнуть за тайний кружок?.. Налякався директор статті в часописі, про яку вже Микола чув, і починає слідство, чи що такого? Але ж годі ждати! Відважно, Миколо! Чей тобі директор голови не зірве...
Демидів додав собі відваги, прийняв міну якнайспо-кійнішу і, застукавши в двері, вступив до канцелярії. Поклонився і станув. Директор і не глянув на нього, тілько щось писав. Нараз підняв голову, зірвався, прискочив до Миколи, вхопив його за плечі і потермосив із цілої сили.
— Ти закало гімназії, ти мені будеш молодіж псувати, тайні кружки закладати, атеїзм ширити, щоб газети писали!.. Ти не знаєш, що то не вільно, дурню якийсь! Вилетиш із гімназії на чотири вітри; в цілій Австрії не приймуть тебе ніде!
Микола стояв блідий і мовчав. З-поміж наглого хаосу почувань помалу-помалу підступала до його серця завзятість. Він зрозумів, про що йде, і рішився бути осторожмим. Директор по першім нападі гніву сів на крісло, кинув пером, паперами, встав знову, ступив два кроки в сторону Миколи, але зупинився і сів знов, тяжко відсапуючи.
— Ми все знаємо,— промовив по хвилі,— отже, говори правду. Я не позволю, щоб на мою гімназію пальцями вказували. Про кружок ваш я знав давно, але думав, що се невинні сходини. А ви там атеїзм ширите, соціалізм, Дар-віна читаєте!.. Пождіть! Дам я вам науку! До останньої сповіді кільканайцять драбів не приступило, між ними й ти! Вижену всіх на чотири вітри!
Микола мовчав, тілько чув, як від хвилі до хвилі коліна під ним гнулися зі зворушення.
— Чому ти не сповідався? — спитав директор, піднімаючись із місця.
— Мені здавалося, що то не провина,— відповів Микола тремтячим голосом, який зараз йому не сподобався, і тому зібрав усі сили, щоб відповідати спокійно.
— Не провина?! — скрикнув директор.— Так ти кажеш?! І хто тебе так навчив?
Микола мовчав.
— Кажи, хто тебе так навчив? Чи, може, катехит, чи я, чи інші професори?
— Ні, борони боже,— відповів Микола,— я сам навчився.
— Ти ще собі глузуєш, осле якийсь! — скрикнув іще сильніше директор і, знесилений, упав на крісло.
Микола мовчав хвилинку, по чім зворушеним голосом сказав:
— Та я не глузую собі, тілько правду кажу. Адже поза школою дещо читається, та й не лиш самі шкільні книжки! Що ж я тому винен? Ніхто мені не роз'яснить... У школі інакше, поза школою інакше, одно з другим у незгоді,— погодити я не вмію... Мені самому з тим невигідно.