— Ти показувала мені, скільки разів збрехала? — спитав Ігор.
— Звичайно! І правда, зовсім трошки, тільки в числах множини й однини. Замість знайомого я сказала — знайомих, замість "він мені дуже зрадів" — ти ж зрадів? — а може, я з поваги до тебе казала "вони"? І замість "не відпустить" — "не відпустять". Ну, зовсім дрібнички, а решта ж усе правда.
Вони обоє голосно реготали.
— Ти чудова! — не міг заспокоїтися Ігор. — Так я швидко йду! Що ти любиш? Що купити?
— Знаєш, розраховуй на себе, я хочу тільки якоїсь водички, ну, мінеральної якоїсь, чи лимонаду, чи морсу, байдуже, і замикай добре, щоб ніхто не вкрав.
— Дійсно, дізнаються, яке тут чудо, і вкрадуть. Не озивайся, коли постукають! — нагадав він.
Вона провела його до дверей, він обняв її, але не поцілував, навіть злегка ледь відштовхнув, швидко зачинив двері і повернув ключ.
Він поспішав схвильований. Майже біг. Наче вперше юнак готується до рішучого побачення з жінкою. Він про це, звичайно, не думав, він тільки хотів швидше все купити і знову побачити її — живу, справжню, а що буде, як буде, — хіба про це можна було, хіба треба було думати?
Вона сидить там у нього. Він замкнув двері на ключ. Вона нікуди не зникне, і все-таки було страшно, містично страшно: а що, як він зайде — і це йому все примарилося: і зустріч у музеї, і те, що вона його чекає зараз, і що він цілком реально, з цілком реальних причин, не уві сні, не в уяві побіг купувати чогось поїсти.
Товариші, певне, зняли б його на сміх, що Гарька, їхній балуваний жінками Гарька, такий досвідчений і легкий у взаєминах з жінками, зараз як навіжений.
Але ж то були легковажні забави з офіцерськими жінками — не товаришів, боронь боже, з дівчатами, що самі шукали розваг з гарними молодими офіцерами, прекрасно розуміючи, що нічого сталого й серйозного не може бути, і він особливо не замислювався, і завжди все закінчувалось спокійно, і він знав, що та як треба зробити.
Зараз він нічого не знав, нічого не думав, бо так було вперше. Він уперше поспішав до гаряче любимої жінки, якою марив, яку не сподівався вже зустріти, яку любив над усе, і він не знав, що можна і чого не Можна зробити. Йому, приміром, захотілося купити найдорожчі прикраси, які побачив у вітрині ювелірної крамниці, йому б хотілося зайти в салон дамських туалетів і вибрати найкраще вбрання. Але він знав, що цього не можна робити. Він відчував, що нічого, нічого цього не можна, і він зупинився лише біля квіткарні.
— "Ну, це можна, це навіть треба", — сказав він сам собі і зайшов у квітучий серед зими сад і побачив бузок у горщиках. Квітучий бузок у великих горщиках!
— А можна букет, букет бузку? — спитав він. Адже не може він нести в горщику! І навіть злякався: а що, як скажуть, що можна купити тільки в горщику? Він злякався, наче саме від цього залежало щось важливе.
— Звичайно, можна, — люб’язно відповіла нестара і досить елегантна жінка-продавщиця. — (А чого ж не можна? На те й крамниця, квіткарня!). — Вам зараз нарізати?
Він так зрадів бузку, що не міг одразу збагнути, потім згадав — він же побіг купити чогось поїсти.
— Я зайду за півгодини, а ви за цей час приготуйте, я лишу гроші.
— Ну що ви, потім, коли зайдете.
— Ні, ні, краще зараз, і знаєте що, — він уже трохи отямився, йому просто одразу запаморочилося, коли він побачив бузок у квіткарні і враз згадав буйні зарості бузку, звідки вона вийшла така надзвичайна, квітуча, вийшла і вперше усміхнулась йому — похмурому, чужому, дратівливому.
— Знаєте що, будь ласка, не робіть, як часто роблять у формі бутоньєрок чи таких великих овальних блюд з квітів, які підносять завжди в театрах, зав’яжіть просто купою, розумієте, щоб одразу поставити дома у вазу, розумієте?
— Звичайно, — засміялася дама-продавщиця. — Я розумію.
Його самого розвеселило, як він сказав: "дома у вазу", хоч дама засміялася не з того, а що цей гарний молодий офіцер наче ошелешений — просить як незвичайне звичайні речі! А він розвеселився: "Зараз вони будуть "вдома" у номері "Європейської"!"
— Але ви надто багато лишили, хочете, можна додати кілька троянд?
— Додавайте, додавайте, робіть, як самі знаєте! Так я зайду за півгодини.
Звичайно, раніше траплялося, він і букети замовляв, і по квіти їздив, але те все було іншим. Тоді він знав, що і як належить, а зараз — це ж були квіти для Літи! На більше він не мав права!
У Єлисєєва він затримався довше, ніж гадав. Він навіть здивувався, як багато людей. Та, огледівшись, побачив, що в деяких відділах зовсім порожньо. Люди юрмилися, де продавалися дешеві продукти; а там, де були виставлені делікатеси, правда, нечисленні, майже нікого не було. І він міг вибрати, не звернувши уваги, що все було значно дорожче, ніж раніше, і знамениті розтегаї, і вино, і фрукти. Подумав тільки — добре, що послухав банківського службовця, ще дідового давнього знайомого, і взяв зі свого рахунку більше, ніж збирався. Той, зустрівши його, так і сказав: "Раджу вам взяти більше. Краще витратьте зараз на якісь цінні речі". Але ж не встиг він навіть обміркувати це, нічого купувати не хотілося. Так, тільки кілька нових книжок. Ох! Коли б він мав право витратити все на Літу! Не тут, звичайно, у Єлисєєва. А втім, прикажчик був здивований, що молодий офіцер, не питаючи про ціну, бере все найдорожче, і досить багато, тому виявив максимум люб’язності та догідливості, навіть сам пропонував і радив, що було приховано. А покупець не відмовлявся. Ігор хвилювався, що затримується. На нього скоса дивилися ті, котрі стояли в юрбі за дешевою ковбасою і простими булочками. Він ні на що не звертав уже уваги. Тільки б швидше, швидше!
Ігор нарешті вийшов з досить великим пакунком і поспішив по квіти, які від щирого серця нарізала, зав’язала і дбайливо загорнула у папір дама-продавщиця.
— Будь ласка, заходьте до нас. У нас, незважаючи ні на що, досить великий вибір, — сказала вона. — От вам здача.
— Дякую, коли повернуся з фронту, одразу до вас прийду, — усміхнувся він і відсунув руку зі здачею. — Що ви, що ви, такі дрібниці.
Як це він братиме здачу за квіти Літі!
— Повертайтесь живі-здорові! — сердечно мовила дама-продавщиця і зітхнула.