— Може, ми ще пройдемося трохи над річкою, — запропонував він, — тьотя чекає нас після вечірні, ми ж почуємо, коли дзвонитимуть, і не поспішайте так, як звикли, тут ми напевне встигнемо.
Літа подумала: "Адже йому ще важко ходити".
— Пробачте, — мовила вона, — я ж не знала...
— Ні, ні, — заспокійливо сказав Ігор, враз зрозумівши її, — я вже цілком вільно ходжу, тільки коли-не-коли ще трохи кульгаю, але й це вже минає. Я навіть збираюсь тут верхи покататися. А зараз мені не хочеться до кімнати... повітря таке чудове, і тиша... Зовсім інший світ.
— Яз радістю ще погуляю, — погодилась Літа.
Вони ще двічі пройшли стежкою над річкою, зовсім не поспішаючи, то розмовляючи, то хвилинами мовчки, немов треба було розмислити над висловленим, почутим.
Річка зарожевіла, зазолотіла, бо червоно-золотаве сонце вже заходило за обрій.
Тихо лунав монастирський дзвін, сповіщаючи, що вечірня скінчилась.
— Як добре, — замислено мовив Ігор, — але, на жаль, вже час вертатись, а то тьотя розхвилюється. — І довірливо додав: — Вона завжди так хвилювалася за мене, за кожну дрібницю, коли я був хлопчиськом, правду мовити, досить непутящим хлопчиськом, а потім хвилювалась не менше, коли й офіцером став, але вона мені все прощала, я певен, не з християнських настанов всепрощення. Ми не так часто й бачилися, тільки на канікулах, коли я не був у таборах, на маневрах та коли вона зрідка приїздила до столиці... і завжди балувала... зовсім не по-чернечому... — усміхнувся він.
Мати Серафима чекала на них.
— Ну, от і добре, що прийшли! Я вже поглядала на годинник. А ти одразу знайшов Єлизавету Миколаївну? Я знала, що сьогодні людей у церкві майже не буде.
— А коли б їх було сотні, я теж одразу впізнав би, — спокійно відповів шаблонною люб’язністю небіж. — Ти ж так докладно описала!
Літа здивовано глянула на нього, він був якийсь інший, немов повеселішав, ласкаво обняв тьотю і на запитання: "Вечерятимеш? Чай питимеш?"— відповів:
— Адже, неодмінно. Ми прогулялися, зголодніли. Правда ж, Єлизавето Миколаївно?
— Кажіть за себе, бо мене загодовує дружина отця Гаврила, що я на стіл вже дивитися не можу.
Тітонька зраділа, що він нарешті нагадує хоч трошки колишнього улюбленого, розбалуваного Гарика, і наказала Устинці подавати на стіл.
— Що ви, що ви, Єлизавето Миколаївно, обов’язково почаюєте з нами, — безапеляційно сказала ігуменя.
— І не думайте, що вечеря нагадуватиме вечерю вашої дияконихи! Добре, що я люблю рибу, що скучив за рибою, бо мене годують, ні, відгодовують тільки рибою, але в якій кількості і в якій різноманітності! — жартував Ігор. — Не лякайся, тьотю, мене абсолютно задовольняє твоє пісне меню, і коли я докладно розповідатиму товаришам у полку, — я присягнувся все докладно розповісти, навіть коли і чим мене пригощали, — я певен, у них потечуть слинки від заздрості.
Та на столі з’явилася не тільки риба, а якісь пиріжки, мед, печиво.
Коли мати Серафима вийшла на хвилинку з кімнати, він зовсім по-товариському підморгнув Літі, вказуючи на стіл.
— Не думайте, що вони тут не розуміються на цих справах, а тільки дбають про умервщленіє плоті. Чаю то ви ж вип’єте з нами!
Чого це він так розвеселився? Може, не хотів засмучувати тітоньку, яка ловила кожне його слово, кожен його рух? Та він тримався природно, щиро, розповідав різні пригоди зі свого фронтового побуту, не важкі, навпаки, різні комічні, що, звичайно, траплялися, перейшов навіть до анекдотів, хоча немов пристойних, та на межі, інколи їй навіть хотілося непомітно штовхнути його, щоб пощадив свою святенну тьотю, але він і сам наче в останню хвилину так повертав, що все виходило абсолютно благопристойно. Тьотя явно раділа його настрою, може, й не слухаючи, що він там розповідає, раділа, що і він, і гостя, мила Єлизавета Миколаївна, так просто і невимушено тримаються. Правда, вона відзначила про себе — він після фронту якось опростився, вона боялася сказати й собі — "погрубішав", зник його блискучий полиск гвардійського офіцера, що разом з трохи награним молодецтвом і справжньою безтурботністю чарував усіх жінок. Вона сама, милуючись ним, водночас тоді страхалася, чи не наробить він зі своєю принадністю багато лиха собі й іншим, і вона зраділа, коли почула про одруження, їй буде спокійніше!
Коли він приїхав тепер — вона не впізнала його. Очі дивилися прямо й розумно. Розумно. В них мелькала іронія, не знана раніше. Але все було пристойно, чемно, і часом він так ласкаво й ніжно дивився на неї, як люблячий син, що вона намагалася нічого не помічати, відкидаючи свої сумніви, весь неспокій.
Ось приїде Ада — наречена, вони повінчаються, і все буде гаразд. Адже він стільки пережив, бої, поранення, лазарет. Що казати, він уже не хлопець — дорослий чоловік, — думала вона.
Сьогодні вона раділа, що так славно познайомила його з Єлизаветою Миколаївною, яка її просто чарувала і подобалася дужче й дужче. Вона, певно, не на багато старша за Аду. Добре, коли б вони також заприятелювали, і, певне, він з нею "відійшов" швидше, ніж із старою тіткою-монахинею, і добре, що Ада вже не побачить його таким нервовим і похмурим, яким він був. Он як вони сміються за столом, як Єлизавета Миколаївна уважно слухає його розповіді: вміти слухати — це важлива річ, та ще інколи докидає якесь дотепне, іскристе слівце! В неї така ж жвава розмова, як і вона сама. Мати Серафима заспокоїлась.
Раптом постукали, і зайшла Устинка.
— Отець диякон надіслав спитати, чи не у вас пані гостя.
— У нас, у нас, скажи, що у нас, хай не турбується, — наказала мати Серафима.
— Ой, як я засиділась, побіжу вже, — схопилася Єлизавета Миколаївна.
— Я вас проведу, — підвівся Ігор.
— Не треба, не треба, я нічого не боюся.
— Як можна, — заперечила мати Серафима. — Уже ж темно. А завтра обов’язково приходьте до нас обідати, мила Єлизавето Миколаївно. Гарику, одягни френч, уже прохолодно. Устинка його випрасувала, і він висить у передпокої. Єлизавето Миколаївно, я вам дам накидку, а то ще застудитеся.
— Ну, що ви, вечір такий теплий, — заперечила та.
— Тітонько, не сором бойового військового. Хай френч відпочине від мене, а я від нього.