(18) Святий Патрік вважається покровителем Ірландії.
[42]
сто неба. Якщо в ньому в хоч трохи лицарства, він не буде проти. Скажи, Феліме, чи ти бачив коли таке прекрасне створіння? Я, звичайно, маю на думці кінську красу.
— Ні, паничу Морісе, зроду не бачив! А я ж таки мав справу з неабиякими кіньми в нас у Баллібалласі. Ну й красуня, просто взяв би її та з'їв! Хоч, правду сказати, вигляд у неї такий, що вона сама з'їсть кого хочеш. Ви ще не пробували її об'їжджати?
— Ні, Феліме, я не хочу з цим квапитися. Ось матиму час, то візьмуся до неї як слід. Шкода було б занапастити таке чудо природи. Почну приборкувати її уже в селищі.
— То ми їдемо до селища, паничу? Коли?
— Завтра. Вирушимо на світанку, щоб за день дістатися до форту.
— Хвалити Бога! Ну й радий же я! Не за себе, паничу Морісе, а за вас. Ви, мабуть, і не знаєте, що віскі в нас уже на денці? З того, як воно хлюпає в бутлі, його там заледве на раз лишилося. Ті шахраї у форті нечисті на руку. Мало того, що недоливають, так ще й розводять водою, отож нема в ньому справжньої міцності. Побий мене грім, галона (19) добрячого ірландського віскі нам вистачило б утричі надовше, ніж оцього американського пійла, як називають його самі янкі.
— Щодо віскі не турбуйся, Феліме. Гадаю, там ще вистачить і на сьогодні, і на те, щоб налити у флягу для завтрашньої подорожі. Не журися, старий баллібал-лахцю! Ходім краще поставимо під повітку нашу плямисту красуню, а потім уже поговоримо на дозвіллі про новий запас того питва, що його, як я знаю, ти любиш більш за все на світі, окрім хіба себе самого.
— І вас, паничу Морісе! — докинув ірландець, кумедно підморгнувши.
Господар засміявся і скочив з коня.
Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.
Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою
(19) Галон — міра місткості (4,54 л),
[43]
лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий — ніхто, крім самого му-стангера.
Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.
Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.
Фелім міг би приписати це палкому бажанню му-стангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він кінець кінцем зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.
Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Федімове запитання:
— Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?
— Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?
— Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат —"мучачас", чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.
— Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.
— Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває. [44]
— Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?
— Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.
— Та невже? І що ж я таке кажу?
— Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім'я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з "по".
— Ім'я? Яке ім'я?
— А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам'ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім'я, і його я можу вам нагадати. Це ім'я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. "Луїза", паничу Морісе,— ось як ви кажете, а тоді вже оте на "по"...
— Е! — перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему.— Мало яке ім'я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!
— Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину — нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.
— Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.
— От і я б хотів це знати,— з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд.— І звісно ж,— провадив він,— я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це булЧ> б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра— живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?
— Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?
— Ні, паничу, не здається.. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.
— Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?
— Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбйтися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і [45] заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.