Почувши своє ім'я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.
— Та я б і зараз ковтнув крапелинку,— мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку.— Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже [39] порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?
Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.
— Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?
Собака знову чмихнув — чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.
— Знову "так"? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.
З цими словами чоловік підвівся з табуретки й пішов у куток, де стояв бутель. Хоч він і запевняв, що наміри його цілком безневинні, проте вигляд мав злодійкуватий, так ніби не дуже вірив у власну чесність чи боявся не встояти перед спокусою.
Він трохи почекав, прислухаючись і озираючись на відчинені двери, тоді взяв бутель, вийняв затичку й підніс його до носа.
Деякий час він так і стояв, уткнувши носа в бутель, і тільки раз у раз тихенько чмихав, майже так само, як перед тим собака, чиє чмихання він витлумачував як схвальні відповіді на свої запитання. А сам тепер чмихав від утіхи, зваблений пахощами духовитого міцного напою.
Та цієї втіхи йому вистачило ненадовго. Мало-помалу денце бутля піднімалося дедалі вище, а шийка відповідно опускалася до витягнутих їй назустріч губів.
— Побий мене грім! — вигукнув чоловік, ще раз скоса позирнувши на двері.— Моя грішна плоть безсила проти духу цього чудового віскі! Хіба ж можна не покуштувати його? Ет, що буде, те й буде! Я тільки крапелиночку, на кінчик язика... Нехай і обпечусь, дарма... Ага, осьде воно!..
Він замовк, і шийка бутля діткнулася його спраглих губ. Та діло не обмежилось "крапелиночкою на кінчик язика" — булькання рідини промовисто свідчило про те, що ірландець дозволив собі добре промочити й горлянку, та, мабуть, і не тільки горлянку.
Нарешті, кілька разів прицмокнувши і голосно гмукнувши від захвату, ірландець квапливо заткнув бутель, [40] поставив його на місце, а сам шаснув назад і знову сів на табуретку.
— Ач, який ти злодюжка, Таро! — звернувся він до собаки.— Це ж ти довів мене до гріха! А проте дарма, панич нічого й не помітить. Та й однаково він скоро поїде до форту, от і зробить новий запас.
Якусь хвилю грішник сидів мовчки — чи то думаючи про свою провину, чи то просто втішаючись тим, як розбирає його випите віскі. Та довго мовчати він не міг і незабаром озвався знову.
— Хотів би я знати,— пробурмотів він,— чого це панича Моріса так. тягне до селища? Каже, що знов поїде туди, тільки-но зловить отого плямистого мустанга. Та й нав'яз-бо йому той плямистий! Мабуть-таки, то не простий собі кінь, коли панич уже тричі ганявся за ним, але так і не зміг запопасти. А був же на своєму гнідому, та де там! Тепер, каже, не заспокоїться, аж поки не зловить того коника. Ото ще дурниця! Та нехай би він уже скоріше доп'яв свого, бо доведеться ще нам скніти тут до самого судного дня... Ч-ш-ш! Що там таке? — вигукнув ірландець, побачивши, що Тара підхопився зі своєї постілки і з гарчанням метнувся до дверей.
— Феліме! — почувся голос знадвору.— Феліме!
— Панич приїхав,— пробурмотів Фелім, підводячись із табуретки й рушаючи до дверей слідом за собакою.
Розділ VI ПЛЯМИСТИЙ МУСТАНГ
Фелім не помилився: то був голос його господаря, Моріса Джеральда.
Вийшовши надвір, слуга побачив мустангера, що вже під'їжджав до хатини. Як і слід було сподіватися, господар сидів верхи на своєму гнідому, але той здавався майже чорним від поту. На грудях та боках коня біліла присохла піна.
Гнідий був не сам. На туго напнутому ласо, прив'язаному до сідла, за ним ішов товариш, а точніше — бранець. Щелепи того другого коня міцно стягував шкіряний зашморг, закріплений ременем, що обвивав його [41] шию одразу ж за вухами. Це не давало коневі кусатися.
То була дика кобила цілком незвичайного вигляду, а власне, масті — такої рідкісної, якої не побачиш і серед величезних табунів у широкій прерії, де досить часто трапляються коні найдивовижнішої масті. На її темно-шоколадній, подекуди майже чорній шкірі були розкидані однакові розміром білі плями, та ще й так рівно, як ото темні плями на світлій шкурі ягуара. Ця незвичайна масть ішла в парі з бездоганною будовою: лошиця була широкогруда, крутобока, із стрункими ногами, а голова її могла правити за взірець кінської вроди. Як на мустанга, вона видавалася чималою, хоча й була менша за звичайного англійського коня, менша навіть за гнідого — також мустанга,— що допоміг полонити її.
Прекрасна полонянка належала до табуна, що вподобав собі пасовисько у верхів'ях Аламо,— саме там мустангер тричі ганявся за нею. Всупереч прислів'ю, яке твердить, що за третім разом неодмінно має пощастити, він упіймав своє щастя лише за четвертим разом. З допомогою чарівної мотузки із зашморгом на кінці Моріс полонив-таки цю тварину, що її з якихось тільки йому відомих причин так прагнув здобути.
Фелім ще ніколи не бачив, щоб його господар повертався з ловів такий радісний і збуджений, навіть як той приводив за собою на ласо п'ять чи шість мустангів — а таке траплялося нерідко. Та ще ніколи не випадало Фелімові побачити й таку красуню, як зловлена того дня плямиста кобила. Ця тварина могла збудити захват і не в такого знавця коней, як колишній помічник стайничого в замку Баллах.
— Гіп-гіп-ура! — вигукнув він, побачивши господареву здобич.— Хвала Пречистій Діві й святому Патріко— ^ ві! >(8) Паничу Морісе, ви таки запопали цю плямисту! Оце лошиця, бий мене грім! Справжня красуня! Не диво, що вам так кортіло зловити її. Боже правий, якби її вивести на ярмарок у нас в Баллінасло, можна було
б заправити скільки завгодно, й ніхто б і торгуватися не став! Ну й красуня! Де ж ми її поставимо, паничу? В коралі разом з іншими?
— Ні, там її можуть захвицати. Припнемо її під повіткою. А гнідий перебуде цю ніч під деревами про-