— Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?
— Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м'ясо і підігрію в горнятку.
— Гаразд, я почекаю.
— А може, щоб легше чекалося, вип'єте крапелиночку віскі?
— І то діло, налий.
— Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця — зовсім не той смак.
— З водою. Тільки принеси свіжої з річки. Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей,
коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.
Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.
— Це старий Зеб Стамп,— обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив пофіг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.
Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мус-тангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний [46] сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.
Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічник ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків'я довгого мисливського ножа.
Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні — ніяких карбованих візерунків,— одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця — його вірна зброя і головне знаряддя його промислу — скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.
Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п'ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.
Ірландець Фелім уже згадував його ім'я: то був Зебулон Стамп, або "старий Зеб Стамп", як називали його дуже нечисленні знайомі.
"Уроджений і питомий кентуккіець",— як казав він сам, коли його питали, звідки він родом,— Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.
З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером. [47]
— Добрий вечір! — коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.
— Добрий вечір, містере Стампе! — відповів господар, підводячись йому назустріч.— Заходьте, сідайте.
Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно /вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спие^ на кілька футів над його головою.
— Чорт би їх узяв, оці табуретки! — пробурчав він, видимо невдоволений такою позою.— Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді — хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.
— Спробуйте пересісти сюди,— мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку.— Тут вам буде зручніше.
Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.
— Ви, як завжди, пішки, містере Стампе?
— Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.
— Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?
— Я ще не з'їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.
— Але ж скрізь у Техасі так заведено.
— Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От в а м кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.
— Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?
— Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.
— Попоїсте з нами? Фелім якраз готує —вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.
-— Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на [48] жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика — він прив'язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.
— Оце нам пощастило! — вигукнув мустангер.— Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.