Трактор заревів і рушив уздовж ріллі. Все та ж сама уперта, туга потилиця маячила у віконці кабіни, і я був усе тим яіе причіплювачем, що цупко вчепився за штурвал плуга.
4
В нашому житті сталися деякі зміни. Нам привезли на машинах парокінну бричку з кіньми, щоб підвозити насіння на зоране поле. Прибув також ще один робітник — їздовий. Тепер і водово-
зові стало легше управлятись. На сівбу переключили трактор Са-дабека та Есіркепа, а ми з Абакіром орали й далі. І ще одна дуже ваяслива новина.
Кілька днів тому, коли ми після обіду їхали бричкою на поле, я побачив біля джерела ту саму дівчину-сакманницю. Я зіскочив 3 брички. їздовий придержав був коней, але Абакір не дав йому зупинитись.
— Гайда, не затримуй, — невдоволено наказав він.
Я побіг до дівчини, і вона пішла назустріч мені, залишивши своїх овець. Та я так і не добіг до неї, треба було доганяти бричку, щоб встигнути до початку роботи. Я зупинився.
— Здрастуйте! — крикнув я.
— Здрастуйте! — відповіла вона і теж стала.
Я дуже зрадів, побачивши її, але зовсім не знав, що сказати.
— Чому вас не видно з водовозкою, де ви тепер?
— Я тепер на тракторі! — не без гордості закричав я у відповідь. — Ми о-онде на тому полі! Пробачте, я дуже поспішаю!
— Біжіть, біжіть! — Вона помахала мені.
Я кинувся доганяти бричку. Тільки разок і оглянувся. Дівчина стояла на тому ж місці, дивлячись мені вслід. Бричка не зупинялася. Але я біг легко й вільно. Я був щасливий, що вона помахала мені рукою, що біжу я по вільному весняному степу...
Другого дня вона з'явилася біля нашого поля. Стояла на пагорку поблизу, наглядаючи за матками з ягнятами. Мені дуже хотілося підійти до неї хоч на хвилинку, та хіба Абакір дозволив би, чи ж він здатний на такий вчинок? Я не став просити його.
Наступного разу, коли дівчина з'явилася на пагорку, ми з Абакіром стояли біля стугонячого трактора, він щось перевіряв у моторі.
— Чого це вона зачастила? — спитав Абакір.
— Не знаю.
— А як її звати?
— Теж не знаю.
— Ех ти, академік! — Він глузливо сплюнув і зиркнув у її бік. — А дівка соковита...
Я сердито глянув на нього.
— Йди сідай на місце! — гаркнув він, і ми рушили далі.
Дівчина тим часом перегнала овець з пагорка на відкрите місце, кроків за сто від нашого поля. Побігти б до неї, посидіти рядом, поговорити, просто подивитися на її гарненький чубок...
Трактор раптом став. Абакір висунувся з кабіни.
— Заіфіпи важіль! Іди сюди!
Я встав з плуга, здивовано простую до Абакіра. В кабіну він мене під час роботи не пускав.
— Сідай. — Він поступився своїм місцем. — Вчися керувати! Це мене вразило. Такого я від нього аж ніяк не чекав. Що
сталося з Абакіром, невясе він подобрішав до мене? Проте, недовго думаючи, я приготувався робити все, що він накаже.
— Притисни педаль. Увімкни зчеплення. Отак. Тепер обережно попусти педаль. Держи важелі фрикціонів...
Трактор зарокотів, рушив з місця, і ми пішли вздовж загону. У мене й дух перехопило з радості. Я ні про що не думав, мені ні до чого в світі не було діла. Я захопився єдиним бажанням: оволодіти трактором, осягнути його механізм. Я ж так давно мріяв про це! І ось могутній тягач, слухняний у моїх руках, рушив уперед, з брязкотом забираючи землю гусеницями. І сам я, здавалося, перетворився на механізм, зосереджений лише на тому, щоб чітко виконувати потрібні дії.
Я непогано розвернувся в кінці загону. Правда, без причіплювача на розвороті залишилися великі огріхи. Та це не така вже біда: хіба мало землі на Анархаї! Зате я навчуся водити трактор!
Так ми зробили кілька гонів. Серце у мене вже не так билося, я почував себе певніше.
— Не дрейф, академіку! — крикнув мені у вухо Абакір. — Я відлучуся ненадовго. А коли що, заглушиш!..
Він сплигнув на ходу з трактора і, обтрушуючись, причепурюючись, попрямував до дівчини-сакманниці. Вона була тепер Зовсім поруч. Тоді тільки я зрозумів, що він замислив. Не без користі, виходить, посадив він мене в кабіну.
Абакір стояв біля дівчини і безтурботно розмовляв з нею. А що йому!.. Робота йде, трактор поруч, коли щось трапиться, завжди мояша підбігти.
Мені не сподобалася Абакірова витівка. Але разом 3 тим я був щасливий — адже я сам вів машину! Мене так і кортіло помахати дівчині з кабіни, крикнути їй щось гарне. Ех, коли б не стовбичив тут Абакір! Що він там їй каже і що вона йому відповідає? Слід би їй обережнішою, суворішою бути з ним...
Я не злазив з трактора години півтори, поки дівчина не погнала овець назад. На обличчі у Абакіра я не побачив нічого такого, що свідчило б про його успіх. Ні, нічого, крім звичайного тупувато-гордовитого самозадоволення, не виражало його обличчя.
— Гайда, академіку, на своє місце! — Він плеснув мене по плечу й криво посміхнувся.
Я нічого не сказав і сплигнув з трактора.
Наша дівчина прийшла й на другий день. Абакір знову залишив мене в кабіні, а сам пішов до неї. Краще б вона вже не приходила. Я не міг покинути трактор, але й залишатися байдужим теж не міг.
"Як би попередити її? — думав я, кидаючи з кабіни стурбовані погляди в їх бік. — Не треба їй зустрічатися з ним. Але як можна заборонити людям розмовляти одне з одним? Людина сама повинна розуміти, з ким вона має справу..."
Цього разу дівчина скоро пішла, і я дуже зрадів цьому. Все швидше й швидше женучи овець, вона тікала степом не оглядаючись. "Даруй мені, люба, — в думці посилав я їй свої вибачення. — Добре, що ти так скоро пішла. Але ми ще зустрінемося. Наступного разу я не залишусь на тракторі, я побіжу до тебе. А поки що йди, не зупиняйся, славна дівчино з чубчиком... Адже я не знаю навіть твого імені..."
Та даремно сподівався я наступної зустрічі. Дівчина більше не з'являлася. Днів зо три підряд ми обидва чекали її, не кая"у-чи, звичайно, про це вголос. Абакір був зліший і брутальніший, ніж звичайно. Він знову дивився на мене відверто ненависним поглядом. Але й я тепер не ховав своєї зневаги. Я зрозумів, що він чимсь образив дівчину, я почував свою провину перед нею, мовби не зумів захистити її від чогось недоброго, темного. Я дав собі слово: як тільки матиму змогу, відшукаю її і просто, щиро поговорю про все. Я почав мріяти про цю зустріч, я бажав цього й надіявся.