— Підніми лемеші! — крикнув він мені, виглянувши з кабіни. Потім вивів трактор з ріллі і, заглушивши мотор, підійшов до плуга. Нахилившись до лемешів, він обмацав леза ножів. — Міляти треба, затупилися. До ранку щоб було зроблено! — сказав він.
— Гаразд, — відповів я. — Залиш запасні ножі і відведи трактор од плуга.
Він виконав моє прохання і мовчки пішов до польового стану. Я подивився йому вслід і піймав себе на тому, що не тільки Злюся на Абакіра, а й заздрю йому. Йде собі перевальцем, наче й зовсім не стомився. З мене він, звісно, душу вимотав, але ж і сам ні хвилини не відпочивав. От же як уміє, негідник, працювати!
Я зітхнув і заходився збирати курай, складаючи його оберемками біля плуга. Мені треба було розпалити багаття, щоб встигнути за ніч замінити ножі. Назбиравши велику купу, я пішов вечеряти.
Рідна, добра Альдей! З яким жалем дивилася вона на мене, поки я швидко й мовчки їв дбайливо залишений нею бешбармак. А мені ніколи було засиджуватись. Я попросив у неї ліхтаря, який був у нас про всяк випадок.
— Навіщо він тобі? — спитала вона, подаючи ліхтар.
— Треба. Лемеші мінятиму.
— Та що ж це таке, куди це годиться! — розкричалася Альдей, звертаючись до Абакіра. — Не дозволю! Не дам знущатися З хлопчака!
— А мені що, не дозволяй, — огризнувся Абакір, укладаючись спати.
— Не втручайся! — спинив Садабек ягінку. — У Кемеля своя голова на плечах.
— Нічого, ми допоможемо тобі, Кемелю. Ходімо, Есіркепе! — Каліпа підвелася, збираючись іти зі мною.
— Не треба, — сказав я. — Не турбуйтеся. Я сам управлюсь. З цими словами я вийшов з юрти, освітлюючи собі дорогу ліхтарем.
Навкруги панувала ніч, німа й безмежна. Я на хвилину завернув до джерела — напитись. Ледве булькочучи в горловині, джерело випромінювало спокій і прохолоду. Воно тьмяно світилося з темної, задумливої глибини. А й справді, схоже на верблюже око. Згадалася дівчина-сакманниця. Я навіть не встиг дізнатися тоді, як її звуть. Де вона зараз, ця славна дівчина з чубчиком?
Добравшись до плуга, я не гаючись взявся до роботи. Підняв лемеші, наскільки дозволяла будова плуга, розпалив багаття. І ліхтар, звичайно, став у пригоді. Я відкручував гайки, одразу ж
накручував їх на болти і складав у кепку, щоб не розгубити. Цілу ніч я повзав під плугом. Прикручувати гайки було важко, а головне, неспосібно. Вони сиділи в дуже незручних, труднодоступних пазах. Багаття раз у раз погасало. Я, мов той вуж, виповзав з-під плуга і, лежачи на землі, знову роздмухував вогонь. Не знаю, скільки минуло часу, але я не заспокоївся доти, поки не замінив усіх ножів. А потім, як у тумані, доплентався до трактора і заліг в кабіні спати. Нили, горіли уві сні геть подряпані руки.
Рано-вранці мене розбудила Каліпа. Вона приїхала з водовозкою.
— Радіатор я вже залила. Йди, Кемелю, вмийся, — гукнула вона мене, — я зіллю тобі.
Вона ні про що не розпитувала мене, і я був вдячний їй за це. Не завжди приємно, коли люди жаліють тебе. Коли я вмився, вона принесла мені з повозки вузлик з їжею і пляшку джарми. До чого ж приємно було випити кисленького квасу з смаженого зерна! Це, звичайно, Альдей потурбувалася за мене.
Прийшов Абакір. Нічого не сказав. Та й присікатися ні до чого було. Він мовчки подав трактор до плуга, я його причепив сергою, і ми знову рушили по полю.
Але цього дня я вже сидів за плугом впевнено. Я повірив у себе. Раз витримав перший іспит, триматимуся до кінця!
Передо мною, у віконці кабіни, маячила все та ж сама вперта, туга потилиця. Все так же, без перепочинку, з напруженим ревом і брязкотом ішов трактор. І я все так само сидів, учепившись за штурвал.
Опівдні Абакір несподівано заглушив мотор.
— Злазь, — сказав він. — Перерва.
Ми мовчки сиділи на землі, в холодку коло трактора. Абакір покурив, роздратовано покусуючи цигарку, потім скинув комбінезон та сорочку і ліг на свою одежу загоряти. Спина у нього була широка, мускуляста, лискуча. Мені теж закортіло погрітися на сонці. Я стягнув сорочку, збираючись розстелити її й лягти, але в цей час Абакір підняв на мене похмуре розімліле обличчя.
— Почухай спину! — наказав він і, впевнений, що я кинуся виконувати його примху, схилив важку голову на руки.
Я промовчав.
— Чуєш? — він грізно пересмикнув плечима, не підводячи голови.
— Не буду!
10 Ч. Антмато"
145
— А я кажу, будеш! — Він ривком підтягся до мене на руках. — Ну, довго я чекатиму?
Я трохи відсунувся од нього.
— Ти завжди тичеш себе в груди: я робітник! Я геть усіх годую... Але ти робітник тільки тому, що працюєш, а душею ти не робітник. Тобі б баєм бути.
— І був би! А ти мені в душу не лізь! — Він несподівано дав мені щигля в ніс.
Я схопився і кинувся на нього з кулаками. Абакір наче тільки цього й ждав. Всю свою ненависть і злобу, що набралася у нього за останні дні, він вклав у страшний удар, від якого я аж покотився по землі. Я насилу підвівся па коліна і, не тямлячи себе, засліплений люттю, знову ринувся на Абакіра. Майже кожен його удар збивав мене з ніг.
— Я тобі покажу, чим мій кулак пахне! Я тобі покаягу мою душу! — примовляв він, завдаючи мені чавунних ударів.
Але я знову й знову схоплювався і мовчки розлючено кидався на нього. Кожного разу я цілив йому в обличчя, в його звіря-
чу пику, а він точно й розважливо бив мене в живіт, по ребрах, У груди.
Ось я знову підвівся й повільно рушив до нього. Він заніс руку і, крякнувши, як м'ясник, навідліг молоснув мене кулаком по шиї. Я лежав, припавши до землі і прикусивши губу, щоб ні разу не застогнати.
— Лежиш, академіку! Ану, понюхай, чим тхне земля! — сказав він, важко дихаючи і спльовуючи кров з розбитих губів. — Це тобі не лекції читати про кам'яних ідолів.
Він пішов до своєї одежі, стоптаної нашими ногами, і, обтрусивши її, почав не кваплячись одягатися з почуттям виконаного обов'язку. Але він усе-таки не підозрював, що й цей бій виграв я. Так, я залишався непереможеним, хоч і лежав на землі. Мені стало ясно, що можна й кулаками битися за правду. Я зрозумів, що можна і треба бити того, хто б'є тебе. Для мене це було перемогою...
Поки Абакір одягався, залізаючи в свій комбінезон, я віддихався, отямився. Коли він завів мотор, я встав, швидко одягся і зайняв своє місце на плузі.