Мій погляд випадково ковзнув до масивного люстра на стіні навпроти, і я мимоволі скрикнув, бо побачив нас ніби на картині в золотому обрамленні, і ця картина видалася мені такою дивовижно прекрасною, такою незвичайною, фантастичною, аж мене огорнув глибокий смуток від думки, що її обриси, її барви ось-ось розсіються, наче туман.
— Що з тобою? — запитала Ванда. Я показав на люстро.
— Ах! І справді гарно! — вигукнула вона. — Шкода, що цю мить не можливо втримати назавжди.
— Чому ні? — запитав я. — Будь-який художник, навіть най-знаменитіший, пишатиметься, якщо ти дозволиш його пензлеві увічнити себе... Думка про те, що ця надзвичайна краса, — вів я далі, зачаровано розглядаючи її, — ці витончені риси обличчя, ці чарівні очі з зеленим полиском, це демонічне волосся, розкішне тіло, будуть втраченими для світу, — жахлива, вона сповнює мене жахіттями смерті й тліну. Рука ж художника може вирвати тебе з лабет небуття. Ти не маєш права безповоротно зникнути, як ми, прості смертні, не залишивши по собі й сліду свого перебування на землі. Твій образ повинен жити навіть тоді, коли сама ти станеш прахом. Твоя краса має подолати смерть! Ванда усміхнулася.
— Шкода, що нинішня Італія не має Тиціана чи Рафаеля, — мовила вона. — Хоча, можливо, генія замінить кохання. Хтозна... Може, наш хлопчина, німець-художник... — Ванда замислилася. — Гм, він міг би мене намалювати... А я подбаю про те, щоб Амур замішував йому фарби.
* * * ^
Юний художник облаштував собі на її віллі робітню. Ванда цілковито упіймала його в свої тенета. Він саме почав малювати мадонну, мадонну з рудими кучерями й зеленими очима! Створити з цієї породистої жінки образ цноти — на таке здатний лише ідеалізм німця. Бідолаха направду, чи не більший осел, ніж я. Та вся біда в тому, що наша Титанія надто швидко розгледіла наші ослячі вуха!
А тепер собі з нас сміється, та ще й як сміється! Я чую дзвінкий, мелодійний Вандин сміх з вікна його робітні, під яким стою, ревниво прислухаючись.
— Та Ви збожеволіли! Ах! Неймовірно! Зобразити мене Божою Матір'ю! — вигукнула вона й знову засміялася. — Заждіть-но, я покажу Вам свого іншого портрета, якого я сама малювала. Ви зробите мені з нього копію!
У вікні, зблиснувши вогнем на сонці, з'явилася її голівка.
— Ґреґоре!
Я квапно збігаю сходами догори, проминаю ґалерею і заходжу до робітні.
— Проведи його до лазнички, — наказує Ванда, а сама простує геть.
За мить Ванда повернулася в самому лише соболиному манті на голе тіло, з батогом у руках і простяглася, як отоді, на оксамитових подушках лежанки. Я упав їй до ніг, вона поставила ніжку на мене, бавлячись батогом.
— Глянь на мене! Покажи глибінь своїх фанатичних очей... ось так... ось так добре... — звеліла вона.
Художник пополотнів від жаху, він поглинав усю сцену своїми гарними блакитними мрійливими очима, уста його розтулилися, однак не зронили й звуку.
— То як тобі до вподоби така картина?
— О, я намалюю Вас такою, — пробелькотів німець, та це були не слова, а радше красномовний стогін, ридання недужої, смертельно хворої душі.
* * *
Ескіз вугіллям готовий, заґрунтовано обриси голів і тіл; у декількох сміливих штрихах уже проступає її диявольське обличчя, у зелених очах палахкотить життя.
Ванда стоїть перед полотном, схрестивши руки на грудях.
— Картина, як і більшість робіт венеційської школи, буде портретом та історією водночас, — пояснює художник, він знову блідий, наче смерть.
— І як Ви її.назвете? — запитує Ванда. — Та що це з Вами? Чи не занедужали?
— Боюся, я... — відповів художник, втомлено оглядаючи красуню в соболиному хутрі. — Та поговорімо ліпше про картину.
— Гаразд, поговорімо про картину.
— Я уявляю собі богиню кохання, яка зійшла з Олімпу на сучасну землю до простого смертного. Вона мерзце й намагається зігріти своє божественне тіло розкішним важким хутром, а ноги — на колінах коханого. Я уявляю собі улюбленця прекрасної жорстокої повелительки, яка шмагає раба, утомившись його цілувати; і що жорстокіше вона його катує, то шаленішим стає його кохання до неї. Отож, я назву картину "Венера в хутрі".
* * *
Художник малює поволі. Та щораз більше розпалюється його пристрасть. Боюся, що врешті він ще накладе на себе руки. Вона забавляється з ним, загадує йому загадки, яких він не в змозі відгадати й відчуває, як стікає кров'ю. її ж це розважає.
Позуючи, Ванда ласує цукерками, скручує з папірців кульки й закидає ними бідолаху.
— Мене тішить, що Ви в такому гарному гуморі, вельможна пані, — каже художник, — але Ваше обличчя втратило той вираз, який мені потрібний для портрета.
— Втратило вираз, потрібний для портрета? — перепитує вона усміхаючись. — Потерпіть хвилинку!
Ванда випростовується і хльоскає мене батогом. Художник, заціпенівши, дивиться на неї, на його обличчі вимальовується дитяче здивування, змішане з відразою та зачаруванням.
З кожним ударом батога, обличчя Ванди щораз більше набуває отого жорстокого, глузливого характеру, який так моторошно мене збуджує.
— То це вже той вираз, який Вам потрібний для картини? — гукає вона.
Художник знічено відводить погляд від холодного блиску її очей.
— Та вираз той, — белькоче він, — однак тепер я не можу малювати...
— Як це? — глузує Ванда. — Може, Вам допомогти?
— Так! — скрикує художник, наче в пориві шаленства. — Ударте й мене батогом!
— О! З задоволенням! — каже Ванда, стенаючи плечима. — Та якщо вже батожити, то по-справжньому.
— Шмагайте хоч до смерті! — вигукує художник.
— То Ви дасте себе зв'язати? — питає вона з усміхом на устах.
— Так... — стогне художник.
Ванда виходить на хвильку з робітні, а тоді повертається з мотуззям у руках.
— Отже, чи маєте Ви ще мужність віддатися на милість і немилість у руки Венері в хутрі, прекрасній деспотці? — почала вона насмішкувато.
— Зв'яжіть мене, — глухо попросив художник.
Ванда зв'язала йому руки за спиною, протягнула одну мотузку попід руками, другою обплела тіло і так прив'язала його до віконної рами, потім скинула з голого тіла манто, схопила батога й підійшла до нього впритул.
Для мене ця сцена мала невимовно страхітливу принаду. Я чув, як гупало серце, коли вона занесла руку, батіг свиснув у повітрі, і юнак ледь здригнувся від удару, і потім, коли вона з розтуленим ротом — зуби зблискували поміж яскраво-червоними устами — сікла його батогом, а він дивився на неї своїми зворушливими блакитними очима, немов просячи милосердя, — це годі описати словами.