Ах, як я прагну відчути на собі її важку руку!
Сльози набігають мені на очі, я відчуваю, як глибоко вона принижує мене, навіть не завдає собі труду, аби помучити мене, познущатися з мене.
Перш ніж лягти спати, вона прикликає мене дзвоником.
— Сьогодні вночі спатимеш біля мене. Учорашньої ночі мені наснилися жахливі сни, я боюся зоставатися сама. Візьми собі подушку з канапи і ляж на ведмежій шкірі у мене в ногах.
Потім вона загасила свічки, залишила тільки маленьку ліхтар-ню на стелі, яка скупо освітлює спальню, і лягла в ліжко.
— Не ворушися, бо розбудиш мене!
Я скорився, але довго не міг заснути. Я бачив перед собою у хутрі нічної льолі гарну жінку, вродливу, немов богиню. Вона спочивала горілиць, закинувши за голову руку, огорнена хвилями рудого волосся. Я чув глибоке й рівне дихання, від якого здіймалися її чудові перса; досить їй було ворухнутися, як я скидався зі сну й наслухав — може, покличе...
Але я не був їй потрібний.
Моя роль зводилася хіба до того, щоб служити їй нічною лампадкою чи револьвером, якого кладуть собі під подушку.
* * *
Хто ж із нас шаленець — я чи вона? Чи все це зумовлено винахідливим примхливим жіночим мозком з наміром перевершити мої надчутливі фантазії, чи може, ця жінка й справді неронівської породи, яка з бісівською насолодою, немов якого черва, розчавлює ногою людину, котра має силу волі, здатна мислити і відчувати, незгірш за нею саму?
Що довелося мені пережити!
Коли я уклякнув біля її ложа, тримаючи в руках тацю з кавою, Ванда раптом поклала руку на моє плече і глибоко зазирнула мені у вічі.
— Які ж у тебе гарні очі, — стиха мовила вона. — А надто тепер, відколи ти страждаєш. Ти справді страждаєш?
Я мовчки похилив голову.
— Северине! Чи ти ще мене кохаєш? — скрикнула вона зненацька з пристрастю в голосі. — Чи ти здатний іще мене кохати? — Ванда так рвучко притягнула мене до себе, що таця перевернулася, кавник з горнятами посипалися додолу, і кава розлилася на килим.
— Вандо, моя кохана Вандо! — скрикнув я, щосили пригортаючи її, укриваючи поцілунками її уста, обличчя, груди. — У цьому моя біда, бо я кохаю тебе несамовитіше, що більше ти мене катуєш, що більше мені зраджуєш! О! Я загину від болю, кохання та ревнощів!
— Але я тебе ще й не зраджувала, Северине, — усміхаючись, заперечила Ванда.
— Не зраджувала? Вандо! На Бога! Не жартуй зі мною так жорстоко! — вигукнув я. — Я ж сам відносив листа князеві...
— То й що? То було запрошення на сніданок.
— Відколи ми у Флоренції, ти...
— ... я залишалась вірною тобі, — докінчила Ванда. — Присягаюся усіма святощами! Усе це робилося, лиш би сповнити твої фантазійні забаганки, тобі на догоду! Проте залицяльника я собі таки заведу, інакше справа не буде доведена до кінця, і ти ж сам згодом докорятимеш мені, що я була недостатньо жорстокою з тобою. Мій коханий, прекрасний рабе! Сьогодні ти знову маєш стати Северином, стати лише моїм коханим. Я нікому не віддавала твого одягу, він тут, у скрині. Одягнися, як тоді, у маленькому курортному селищі в Карпатах, де ми так щиро кохалися. Забудь усе, що сталося відтоді! О, ти легко це забудеш у моїх обіймах, я вицілую з тебе увесь твій смуток!
Вона заходилася голубити мене, немов дитину, цілувати й пестити, а тоді урешті попросила з чарівним усміхом на устах:
— А тепер одягнися! Я теж причепурюся... Може, вбратися у хутряну кацабайку? Так, так, сама знаю! Іди вже!
Коли я повернувся, вона стояла посеред покою в оздобленій горностаєм червоній кацабайці поверх білої атласної сукні, волосся присипане білою пудрою, а чоло прикрашене крихітною діамантовою діадемою. На мить я здригнувся, так моторошно вона нагадала мені Катерину II, однак Ванда не дала мені часу на спогади, потягнула за собою на канапу, де ми провели дві млосні години. Тепер це була не сувора, примхлива повелителька, а витончена жінка, ніжна коханка. Вона показувала мені світлини та книжки, які вийшли нещодавно друком, і вела бесіду про них з такою дотепністю, знанням справи й смаком, що я не раз захоплено підносив її руку до своїх уст. Вона попросила мене прочитати вголос кілька віршів Лєрмонтова, а коли я вже розпалився не на жарт, лагідно прикрила мою руку своєю долонею — у її м'яких рисах, ніжному погляді таїлося тихе вдоволення — і запитала:
— Ти щасливий?
— Ще ні.
Вона відхилилася на подушки канапи й спроквола розстебнула кацабайку.
Та я поспіхом прикрив горностаєм її напівоголені перса.
— Ти доводиш мене до шалу... — пробурмотів я.
— То ходи до мене!
Я вже лежав у її обіймах, уже Ванда цілувала мене, пестячи язиком, немов зміїним жалом, коли вона раптом запитала знову:
— Ти щасливий?
— Понад всяку міру!
Ванда засміялася. То був зловісний, пронизливий сміх, від якого мені холодом сипонуло поза шкіру.
— Раніше ти, рабе, мріяв бути забавкою у руках прекрасної жінки, а тепер собі вигадав, наче ти вільна людина, чоловік, коханець? Дурень! Досить лише мені кивнути, і ти знову станеш рабом! На коліна!
Я скотився з канапи їй до ніг, зазираючи їй у вічі, ще не ймучи віри тому, що відбувається.
— Не повіриш, але я нудьгую, — мовила вона, розглядаючи мене зі схрещеними на грудях руками. — А ти саме й годишся на те, щоб на кілька годин розвіяти мою нудьгу. Не дивися на мене так...
Ванда штовхнула мене ногою.
— Ти будеш усім, що я забажаю, — людиною, річчю, твариною...
Вона подзвонила. Увійшли мулатки.
— Зв'яжіть йому руки за спиною!
Я не пручався, так і стояв на колінах. Мулатки завели мене до невеличкого виноградника, що з південного боку межував із садом. Між виноградом простягалася кукурудзяна нива, то тут, то там ще стирчали поодинокі сухі цурпалки стебел. Збоку стояв плуг.
Мулатки прив'язали мене до стовпа і розважалися, шпигаючи мене своїми золотими шпильками до волосся. Та це тривало недовго, бо надійшла Ванда в горностаєвій шапочці, руки — в кишенях кацабайки. Вона звеліла відв'язати мене від стовпа, натомість скрутити руки за спиною, одягнути на шию ярмо й запрягти у плуга.
А тоді її чорні чортиці погнали мене на ниву; одна вела плуга, інша смикала віжками, третя підганяла мене батогом, а Венера в хутрі стояла осторонь і спостерігала.