Я схопив її руку, щоб припасти до неї устами.
— Яка зухвалість!
Вона відштовхнула мене ногою.
— Забирайся геть, рабе!
* * *
Я прокинувся після ночі, проведеної, немов у лихоманці, виснажений гарячковими мареннями. Надворі ледь сіріло.
Що правда з того, що мені пригадується? Що я насправді пережив, а що наснилося? Мене шмагали батогом, без сумніву. Я відчуваю кожнісінький удар і навіть можу порахувати багряні пекучі пасмуги на своєму тілі. Це вона мене батожила. Так, тепер я все пригадую.
Мої потаємні бажання здійснилися. Що я відчуваю? Чи розчарувала мене втілена мрія?
Ні, я лише трохи втомлений, однак її жорстокість захльостує мене жагою. О, як я її кохаю, як марю нею! Жодними словами й приблизно не можна висловити мого почування до неї, передати, яким до краю відданим їй я почуваюся. Яка це солодка млість бути її рабом.
Вона гукає мене з балкона. Я біжу нагору. Вона стоїть на порозі, приязно простягаючи мені руку.
— Мені соромно, — промовила вона, сховавши голову в мене на грудях, кола я її обійняв.
— Чому?
— Спробуйте забути про ту огидну вчорашню сцену, — сказала вона тремтячим голосом. — Я виконала Ваші божевільні забаганки, а тепер будьмо розсудливими і щасливими, любімося, і за рік я стану Вашою дружиною.
— Моя господине! — вигукнув я. — Я — Ваш раб!
— Не хочу більше чути жодного слова про рабство, жорстокість та батоги! — урвала мене Ванда. — 3 усіх Ваших примх залишаю Вам лише хутряну кацабайку. Ходімо, допоможете мені її одягнути.
* * *
Маленький бронзовий годинник з Амуром, який щойно випустив свою стрілу, пробамкав північ. Я підвівся, волів піти звідси.
Ванда нічого не сказала, мовчки обвила мене руками і знову притягнула на канапу, знову почала мене цілувати, і ця німа розмова була такою зрозумілою, такою переконливою...
Вона була ще промовистішою, ніж я наважувався собі зізнатися. Такою відданою знемогою було переповнене все Вандине єство, стільки жагучої млості проглядалося у її приплющених, немов запаволочених сутінню очах, у притрушеному пудрою, мерехтливому розсипі рудого волосся, у білому та червоному атласі її кацабайки, яка шелестіла від кожного поруху, пишному горностаєвому хутрі, у яке вона недбало загорталася.
— Прошу тебе, — затинаючись пробубонів я. — Я знаю, ти розсердишся...
— Роби зі мною усе, що захочеш, — зашепотіла вона.
— То розтопчи мене, благаю, бо інакше я збожеволію!
— Хіба я тобі не заборонила? — суворо-зиркнула на мене Ванда. — Але ти безнадійний...
— Ах! Я закоханий до нестями!
Я став навколішки, припавши розпашілим обличчям до її лона.
— Мені направду здається, — мовила замислено Ванда, — що твоє шаленство — то лише демонічна, ненаситна чуттєвість. Наш відхід від природи, мабуть, спричиняє такі хвороби. Якби ти мав менше чеснот, то був би цілком нормальний.
— То зроби мене таким, — промурмотів я.
Мої руки пестили її волосся, мерехтливе хутро, яке, немов осяяні місяцем хвилі, вигойдувалося на її схвильованих грудях, по-збавляючи мене решток здорового глузду.
І я цілував її. Ні! Це вона мене цілувала, так дико, так нестримно, ніби хотіла замордувати своїми поцілунками. Я перебував неначе в гарячці, розум я стратив давно, а тепер мені забракло й дихання. Я спробував звільнитися з її обіймів.
— Що з тобою?
— Я невимовно страждаю!
— Страждаєш? — Ванда залилася дзвінким веселим сміхом.
— І ти можеш сміятися? — застогнав я. — Хіба не здогадуєшся... Вона нараз споважніла, підвела мою голову і рвійно пригорнула до грудей.
— Вандо! — пробурмотів я.
— Правильно, тобі ж страждання приносить задоволення! — сказала вона і знову засміялася. — Та постривай же, я навчу тебе розуму!
— Ні, не хочу більше тебе випитувати, належатимеш ти мені навіки, чи тільки на коротку блаженну мить... Я прагну насолодитися щастям! — вигукнув я. — Ти моя, і ліпше втратити тебе, аніж ніколи тобою не володіти!
— Ось тепер ти говориш розсудливо, — Ванда знову поцілувала мене своїми убивчими устами, а я розхристав горностаєве хутро і тендітне мереживо — оголені перса гойднулися мені навстріч.
Потім я втратив відчуття реальності...
Отямився лише тієї миті, коли помітив, як з моєї руки скрапує кров, і апатично запитав:
— Ти мене подряпала?
— Ні, здається, укусила.
* * *
Дивовижно, як міняються життєві обставини, тільки-но на видноколі заявляється нова особа.
Ми провели удвох чудові дні, ходили в гори, на озера, читали разом, і я закінчив Вандин портрет. А як ми кохалися! Яким щасливим усміхом сяяло її ніжне обличчя!
Та ось з'являється подруга, розлучена жінка, дещо старша за Ванду, дещо досвідченіша і не така добросовісна, і в усьому відразу відчувається її вплив.
Ванда водно супить чоло і поводиться зі мною якось дратівлива.
Невже вона більше мене не кохає?
* * *
Майже два тижні триває ця неволя. Подруга мешкає у Ванди, ми ні на мить не залишаємося удвох. Коло обох молодих жінок увивається рій залицяльників. А я, закоханий до нестями, знемо-жений тугою, граю якусь безглузду роль. Ванда ставиться до мене, мов до чужака.
Сьогодні під час прогулянки вона відстала від гурту. Я бачив, що зробила вона так зумисне, і невимовно зрадів. Але що вона мені сказала!
— Моя подруга ніяк не збагне, як я можу Вас кохати. Вона не вважає Вас ані красенем, ані надто привабливим, до того ж, з ранку до ночі зваблює мене розповідями про блискуче, безтурботне
життя в столиці, про те, який успіх я могла би там мати, знайти собі чудову партію, кинути собі до ніг шляхетних, вродливих залицяльників. Та навіщо мені це, якщо я кохаю Вас! На мить мені перехопило подих, а тоді я сказав:
— Бачить Бог, я не хочу стояти на шляху Вашому щастю, Вандо. Не зважайте більше на мене!
З цими словами я зняв капелюха й пропустив її наперед. Вона здивовано глянула на мене, однак не промовила жодного слова.
Та коли я на зворотній дорозі знову випадково опинився поруч із нею, вона крадькома потиснула мені руку. її погляд, що пронизав мене, мав стільки тепла, стільки обіцяння щастя, що я забув усі муки того дня, мої душевні рани вмить загоїлися.
Тепер я з новою силою усвідомив, як її кохаю.
* * *
— Моя подруга жалілася на тебе, — сказала Ванда сьогодні.