— Чого остерігатись?
— Мене.
— Остерігатись вас — тобто не захоплюватись вами, ви це маєте на увазі, Естелло?
— Маю на увазі! Якщо ви не бачите, що я маю на увазі, то ви сліпий.
Хотів я їй відповісти, що кохання ж і є сліпим, але мене стримала думка — через неї я теж чимало натерпівся,— що негоже нав'язуватися своїми почуттями, коли Естелла й без того муситиме скоритись волі міс Гевішем і знає це. У мені завжди жив страх, що вся її гордість опирається цьому примусові і що в душі вона не може не збурюватись проти мене.
— В усякому разі,— сказав я,— сьогодні ніхто мене не остерігав, ви ж навіть самі написали мені приїхати.
— Це правда,— погодилась Естелла з холодною дужною посмішкою, від якої у мене щоразу терпло на серці.
Подивившись трохи на сутінки за вікном, вона мовила далі:
— Міс Гевішем знову викликає мене на один день до Сатіс-Гаусу. Ви, коли згодні на це, маєте одвезти мене туди й привезти назад. Вона проти того, щоб я їхала сама, і не дозволяє мені брати з собою покоївку, бо не терпить, коли челядь пліткує про неї. То ви можете мене супроводити?
— І ви питаєте, Естелло!
— Отже, можете? Тоді, будь ласка, післязавтра. Всі витрати ви оплачуєте з мого гаманця. Така умова, чуєте?
— Я мушу скоритись,— відповів я.
Це було перше й останнє попередження як щодо цієї поїздки, так і щодо всіх інших: міс Гевішем ніколи мені не писала, і я навіть не знав її почерку. Через день ми з Естеллою поїхали і застали міс Гевішем у тій самій кімнаті, де я її вперше побачив, і в домі — зайве й додавати — нічогісінько не змінилося.
Любов її до Естелли стала ще страшнішою, ніж була тоді, коли я бачив їх удвох останнього разу; я свідомо вживаю цього слова, бо її пестощі й погляди на Естеллу — це таки воістину було щось страшне. Вона упивалася красою дівчини, упивалась її словами, упивалась її жестами і, дивлячись на неї, мемрала губами свої тремтячі пальці, немов пожирала прекрасне створіння, яке сама ж і викохала.
З Естелли вона переводила погляд на мене, наче хотіла прозирнути мені в саме серце й пересвідчитись, чи глибоко його зранено.
— Як Естелла до тебе ставиться, Піпе, як вона ставиться? — з відьомською настирливістю допитувалася міс Гевішем знову й знову, дарма що Естелла була поруч.
Але особливо моторошною видалась мені вона, коли ми сиділи ввечері при мерехтливому вогні каміна: притисши до себе ліктем Естеллину руку і вп'явшись у неї кістлявими пальцями, вона випитувала в Естелли імена й титули причарованих її вродою чоловіків, що про них та регулярно згадувала в листах; міс Гевішем прикипіла до цього реєстру так затято, як може прикипіти тільки смертельно ушкоджений розум, другою ж рукою вона спиралася на свій костур, підборіддя поклала на цю руку, а її втуплені в мене вибляклі очі пашіли, мов у привида.
І хоч як боляче було мені від цих розмов, хоч як гостро давали вони мені відчути мою залежність, а то й приниженість,— я вбачав у них свідчення того, що Естеллі суджено мстити за міс Гевішем чоловічому родові і що вона стане моєю лише тоді, коли ця помста бодай якоюсь мірою удовольнить міс Гевішем. Я вбачав у них також доказ того, що Естеллу заздалегідь приділено мені. Бо посилаючи її у світ зваблювати, і мучити, і ранити, міс Гевішем мала ту зловтіху, що дівчина однаково недосяжна для всіх залицяльників і що всякий, хто поставить на цю карту, неминуче програє; і ще я вбачав у цьому хворобливе жадання навіть і мені завдати мук, дарма що в кінці на мене таки чекає винагорода. Я вбачав у цьому також причину того, чому я маю так довго чекати, чому мій колишній опікун уперто не визнає, що він посвячений у плани щодо мене. Одне слово, я вбачав у цьому і міс Гевішем — такою, якою вона поставала переді мною і тоді, і раніше,— і виразну тінь затемненого нездорового дому, в якому її життя ховалося від сонця.
Свічки, що освітлювали кімнату міс Гевішем, стояли в канделябрах, прикріплених на стінах. У затхлому повітрі вони горіли рівним і тьмяним полум'ям. Дивлячись на них, на їхнє мерхле сяйво, на зупинений годинник, на напівзотлілі клапті її весільного вбрання, розкидані на столі й на підлозі, на цю схудлу жінку, довжелезне примарне відбиття якої падало на стелю й стіну, я знову й знову вбачав у всьому підтвердження своїх здогадів. Мої думки перекинулись до зали по той бік сходів, де стояв накритий стіл, і я й там читав ці самі слова — у павутинні, що обвисало з вази посеред столу, в повзанні павуків по скатертині, в шурхоті полохливих мишей за панелями стін, у неквапливих прогулянках тарганів по підлозі.
І от саме під час цих моїх відвідин Естелла й міс Гевішем перекинулись кількома гострими словами. Це я вперше був свідком такої сцени.
Ми сиділи біля вогню, про що я вже говорив, і Естеллина рука досі була притиснута ліктем міс Гевішем, і досі ще в долоню дівчини впивалися пальці старої жінки, коли це Естелла потроху почала вивільнювати руку. Вона й раніше не раз виказувала бридливе роздратування цими виявами шаленої ніжності і тільки терпіла їх, зовсім ані рада їм, ані охоча відповісти на них взаємністю.
— Що! — сказала міс Гевішем, блиснувши на Естеллу очима.— Я тобі обридла?
— Ні, це я сама собі трохи обридла,— відповіла Естелла і, випручавши-таки руку й відійшовши до каміна, звернула погляд до вогню.
— Не кажи неправди, невдячна! — скрикнула міс Гевішем і гнівно стукнула костуром об підлогу.— Я тобі обридла!
Естелла незворушно глянула на неї і знову перевела погляд на вогонь. Її граційна постава й прегарне обличчя виявляли таку цілковиту байдужість до дикого спалаху старої жінки, що було не далеко від жорстокості.
— О бездушне створіння! — вигукнула міс Гевішем.— О, холодне, холодне серце!
— Що-о? — спитала Естелла, прихилившись до камінної полички; все так само байдужа, вона тільки повела очима в бік міс Гевішем.— Ви докоряєте мені, що я холодна? Ви?
— Бо хіба ж неправда? — гостро відповіла та.
— Ви повинні б знати,— сказала Естелла,— що я така, якою ви мене зробили. Чи хвали я варта, чи огуди, чи успіху я досягла, чи хреста несу — все це ваша і заслуга, і вина.
— О, ви тільки гляньте на неї, тільки гляньте! — гірко промовила міс Гевішем.— Ви тільки гляньте, яка вона недобра й невдячлива, і це в тому самому домі, де її виховано! Де я притискала її малою до своїх нещасних грудей, які ще кривавилися ранами, де я роками виливала на неї свою ніжність!