Мені спало на думку, що Веммік походжає тут, наче садівник у себе в садку. Першого разу я так подумав, коли він, побачивши новий пагін, що пробився за ніч, привітав його словами: "О, капітане Том! Ви теж тут? Оце так!", після чого докинув: "А то хто за баком — чи не Чорний Білл? Що це я не бачив вас цілих два місяці? Як же ви поживаєте?" А зупиняючись біля ґрат і уважно вислуховуючи, що йому, щоразу один на один, шепотіли стривожені клієнти (його поштова скринька при цьому була щільно закрита), він приглядався до них так, наче хотів упевнитись, чи як слід підросли вони від минулого разу, щоб розпуститися повним цвітом у день суду.
Він був дуже популярним серед цієї публіки, становлячи свого роду загальноприступний філіал Джеггерсової контори, хоча частинка величі його патрона передалась і йому, що зобов'язувало у стосунках з ним триматися в певних межах. Упізнавши того чи іншого клієнта, він вважав за цілком достатнє кивнути головою, обома руками дещо вільніше накласти капелюха на голову, а потім щільніше закрити свою поштову скриньку й устромити руки в кишені. Разів зо два сталась деяка загайка при стягуванні гонорару; містер Веммік тоді відсувався якомога далі від простягуваної йому недостатньої суми й казав:
— Шановний мій, це даремна розмова. Я тільки підлегла особа. Я не можу цього взяти. Торгуватися з підлеглою особою нема сенсу. Якщо для вас ця сума завелика, шановний, вам краще звернутись до іншого адвоката, їх, як ви знаєте, достатньо, і що не задовольняє одного, може цілком задовольнити іншого. Це я раджу вам, як підлегла особа. Не марнуйте часу на вмовляння. Навіщо? Кого тут ще ми маємо?
Так ми походжали Вемміковою теплицею, аж це він обернувся до мене й сказав:
— Зверніть увагу на чоловіка, якому я потиснув руку. Я б звернув увагу й без попередження, бо ж досі він ще ні з ким за руку не вітався.
Ледве він сказав ці слова, як до ґрат з того боку підійшов височенький тілистий чолов'яга (він і зараз стоїть у мене перед очима) у приношеній куртці оливкового кольору, з особливою якоюсь блідістю, що пригасила природний рум'янець на його обличчі, і з неспокійно метушливими очима. Піднісши руку до капелюха, покритого шаром лою, немов застиглою юшкою, він напівповагом, напівжартома віддав нам честь.
— Моє шанування, полковнику! — сказав Веммік.— Як ся маєте, полковнику?
— Добре, містере Веммік.
— Було зроблено все, що можна, полковнику, але речові докази виявилися занадто вагомі, навіть як на нас.
— Так, занадто вагомі, сер… Але мені то що!
— Безперечно, безперечно,— заспокійливо притакнув Веммік.— Вам, звичайно, що! — І, обернувшись до мене, додав:— Служив його величності. Скуштував пороху й викупився з військової служби.
Я зауважив: "Справді?", а погляд цього чоловіка зупинився на мені, майнув кудись наді мною, потім оббіг круг мене, і нарешті колишній вояка провів долонею по губах і засміявся.
— У понеділок, здається, все скінчиться, сер,— сказав він Веммікові.
— Можливо,— відказав мій проводар,— хоча наперед ніколи не відомо з певністю.
— Я радий нагоді побажати вам усього найкращого, містере Веммік,— сказав чоловік, простягаючи руку поміж ґратами.
— Дякую,— відказав Веммік, тиснучи йому руку.— Того самого й вам бажаю, полковнику.
— Якби те, що знайшли при мені, було непідробне, містере Веммік,— сказав чоловік, усе не випускаючи його руки,— я просив би вас, щоб ви ласкаво погодились прийняти ще одного персня на знак моєї вдячності за вашу увагу.
— Спасибі й за добрий намір,— відказав Веммік.— А до речі, ви ж були завзятий голубівник.— Чоловік підвів погляд до неба.— Я чув, що ви мали гарних турманів. То чи не могли б ви відрядити котрогось свого приятеля, щоб приніс мені парочку, якщо вам вони більше не потрібні?
— Буде зроблено, сер.
— То й чудово,— відказав Веммік,— а голубам я гарантую належний догляд. На все добре, полковнику. Бувайте!
Вони ще раз потисли один одному руки, а коли ми відійшли, Веммік сказав мені:
— Фальшивомонетник, незрівнянний майстер. Сьогодні буде підписано указ про виконання вироку, і в понеділок його, безперечно, стратять. Але пара голубів, що там не кажіть, усе-таки рухоме майно.
З цими словами він обернувся й кивнув своєму приреченому пагонові, а далі ще, поки ми проходили через двір, оглянувся туди-сюди, немов прикидаючи, ким би його можна було замінити.
Коли ми опинились у вартівні, при виході з в'язниці, я помітив, що наглядачі цінують думку мого опікуна не менше, ніж їхні піддоглядні.
— То як, містере Веммік,— озвавсь наглядач, що старанно замикав за нами внутрішні, обсаджені шпичаками двері вартівні, перше ніж відімкнути для нас такі самі зовнішні двері,— що збирається містер Джеггерс зробити з цим убивством в Уотереайді? Подасть його як ненавмисне чи якось інакше?
— А ви в нього й спитайте,— порадив Веммік.
— Ге, так у нього й спитаєш!— заперечив наглядач.
— Оце вони завжди такі, містере Піп,— обернувся до мене Веммік, розсуваючи отвір своєї поштової скриньки.— У мене, підлеглої особи, питають що завгодно,— а спробували б запитати що-небудь у патрона!
— А цей молодий джентльмен практику у вас відбуває чи, може, працює? — поцікавився наглядач, належно осміхнувшись на жарт містера Вемміка.
— Ось бачите, він знову за своє! — вигукнув Веммік.— Я ж казав вам. Ще на перше запитання не дістав відповіді, а вже й друге підкинув, і все підлеглій особі. Ну, припустімо, містер Піп одне з двох,— що з того?
— О, тоді він знає,— сказав наглядач, знов осміхнувшись,— що таке містер Джеггерс.
— Ич який! — скрикнув Веммік, жартома замахуючись на наглядача.— А коли мій патрон тут, ви ані пари з уст, як і оці ваші ключі. Випускайте нас швидше, старий лисе, а то я скажу, щоб він заклав на вас позов за незаконне ув'язнення.
Наглядач засміявся, розпрощався з нами і так і лишився стояти, сміючись, по той бік шпичастих дверей, поки ми спускалися сходинками на вулицю.
— Завважте, містере Піп,— повагом сказав Веммік, нахилившись до мого вуха та ще й узявши мене під руку задля більшої таємничості,— ось у цьому якраз і полягає велика мудрість містера Джеггерса, що він тримає себе так високо. І він повсякчас такий недосяжний. Оця його постійна недосяжність дорівнює лише його величезним здібностям. Із ним полковник не посмів би прощатись, і так само наглядач не наважився б розпитувати, як він думає повернути справу. А він поміж власною недосяжністю й ними ставить свого підлеглого, розумієте, і завдяки цьому прибирає до рук їхні й душу, й тіло.