— Тепер з'явився на сцені — скажімо, на перегонах, на балах чи десь там ще — один чоловік, що почав залицятись до міс Гевішем. Я ніколи його не бачив (бо це трапилось двадцять п'ять років тому, коли нас обох, Генделю, ще й на світі не було), але мій батько казав, що він був поставний собою і міг хоч кому задурити голову. От тільки сприйняти його за джентльмена можна було хіба з наївності чи упередження, у цьому батько був цілком певен, бо він вважає, що як хто не має шляхетності в душі, то й манер джентльменських у нього ніколи не може бути. Він каже, що скільки не поліруй дерево, а волокон не сховаєш: чим більше політури, тим виразніш проступають волокна. Отож цей чоловік просвітку не давав міс Гевішем і запевняв її у своїй безмежній відданості. Спершу вона, здається, холоднувато ставилась до нього, а потім уся її холодність розтанула і вона закохалась по вуха. Вона його просто обожнювала. А він, граючи на її почуттях, систематично видурював у неї великі гроші й умовив, щоб вона за чималу суму викупила у брата його пайку в броварні (яку по слабості душевній заповів йому батько),— мовляв, як він стане їй чоловіком, то візьме у свої руки все підприємство. Твій опікун тоді ще не був повіреним міс Гевішем, та й вона ж була така гордовита й така закохана, що нічиєї ради й не послухала б. Родичі ж її були бідні і намагалися за своєю вигодою тягти — всі, крім мого батька: він, хоч і бідний, ніколи, однак, не був лестуном чи заздрісником. Тільки він і наважився перестерегти її, що вона занадто потурає цьому молодикові, нерозважливо дає йому надто велику владу над собою. Це її дуже розгнівило, і на очах у нареченого вона показала батькові на двері,— відтоді він її більше й не бачив. Я згадав, як вона сказала: "Метью прийде сюди, коли я лежатиму мертвою на цьому столі", і спитав у Герберта: невже ж його батько так озлився проти неї?
— Зовсім ні,— відповів Герберт,— але вона на очах у свого майбутнього чоловіка закинула батькові, ніби він сам снував якісь плани щодо неї, тож і невдоволений, що вони розладнались. Тепер якби він пішов до неї, то навіть йому і навіть їй могло б здатися, немов так було насправді. Та вернімся до того чоловіка, щоб уже скінчити з ним. Призначили день шлюбу, закупили весільне вбрання, запланували весільну подорож, запросили гостей. Той день настав, але наречений не з'явився. Він написав листа…
— Що його вона отримала, одягаючись до шлюбу?! — вигукнув я.— За двадцять хвилин до дев'ятої?
— І саме на цій годині й хвилині,— сказав Герберт, киваючи головою,— вона опісля зупинила всі годинники. Лист, як я можу гадати, містив убивче повідомлення про те, що ніякого весілля не буде. Коли міс Гевішем трохи відійшла від тяжкої хвороби, в яку вкинула її ця звістка, вона привела весь дім у той занехаяний стан, в якому ти його бачив, і сама вже більш ніколи не показувалась на світло денне.
— І це вся історія? — спитав я трохи перегодом.
— Вся, оскільки я її знаю. Та й то зібрана докупи з розрізнених деталей, бо мій батько завжди уникає цієї теми, і навіть коли міс Гевішем запрошувала мене, розповів мені тільки найнеобхідніше. Але одну річ я таки забув. Вважали, що цей чоловік, якому вона так необдумано довірилась, діяв увесь час у згоді з її однокровним братом, що між ними існувала змова і що вони ділились прибутками.
— Дивно, чому він не одружився з нею — адже тоді все її добро перейшло б до нього,— сказав я.
— А можливо, він уже був жонатий, і, можливо, в плани брата якраз і входило так жорстоко її принизити,— сказав Герберт.— Правда, це тільки мої припущення.
— А що сталося з тими двома? — спитав я, знову трохи помовчавши.
— Вони докотилися до найгіршої ганьби й безчестя, які тільки можливі, і втратили все.
— Але вони ще живі?
— Не знаю.
— Ти оце сказав, що Естелла не родичка міс Гевішем, а приймачка. Коли її взято в прийми?
Герберт знизав плечима.
— Скільки я чув про міс Гевішем, Естелла була у неї завжди. Більш я нічого не знаю. А тепер, Генделю,— сказав він на завершення своєї розповіді,— ми вже все між собою з'ясували. Ти знаєш про міс Гевішем усе, що і я знаю.
— І все, що я знаю,— докинув я,— ти знаєш.
— Справді. Отож між нами не буде місця якому-небудь суперництву чи непорозумінню. А щодо тієї обставини, якою обумовлене твоє майбутнє — щоб не допитуватись і не обговорювати, кому саме ти його завдячуєш,— то можеш бути певний, що ані я, ані будь-хто з моїх близьких ніколи цього й натяком не торкнеться.
Він промовив це з такою делікатністю, що мені стало ясно: хоч би я прожив під дахом його батька хто й зна як багато років, на цю тему я не почую навіть півслова. Але водночас Герберт промовив це так значливо, що мені стало ясно й інше: він, як і я, був певний, що моя доброчинниця — міс Гевішем.
Доти мені й на думку не спадало, що він навмисне підвів розмову до цього питання, аби вже більше до нього не повертатись; я зрозумів це тільки тоді, коли ми обоє відчули себе легше й невимушеніше. Ми весело розмовляли й жартували, і я між іншим спитав його, хто ж такий він сам. Він відповів:
— Капіталіст. Страхувальник кораблів.— Помітивши, що я розглянувся по кімнаті в пошуках яких-небудь ознак кораблів або капіталу, він додав: — У Сіті.
В мене було таке уявлення, що "страхувальники кораблів" у Сіті — люди вельми багаті й вагомі, і я з трепетом душевним подумав, як поклав був юного "страхувальника" на лопатки, підбив йому підприємницьке око й розтяв діловите чоло. Але тут-таки собі на полегкість я згадав те не знати на чому основане відчуття, що Герберт Покет ніколи не досягне великого успіху чи багатства.
— Я вкладатиму капітал не тільки у страхування кораблів. Я придбаю собі акції якого-небудь надійного страхувального товариства й пройду в дирекцію. Дещо вкладу в гірничорудний промисел. А поза тим і від себе зафрахтую кілька тисяч тонн. Гадаю,— провадив він, відхилившись на стільці,— що я торгуватиму з Ост-Індією: шовк, хустки, прянощі, барвники, опій, цінні породи дерева. Товар усе цікавий.
— А зиск це дає значний? — поцікавився я.
— Величезний! — відповів він.
Я знов завагався й почав уже думати, що з цими сподіваннями моїм нема чого й тягатися.