Прокинувшись, я з подивом побачив, що поруч зі мною сидить Джо й покурює люльку. Він ласкаво всміхнувся, коли я розплющив очі, і сказав:
— Я подумав, Піпе, що це ж востаннє, то й вирішив пройтися за тобою.
— І я дуже радий, що ти так зробив, Джо.
— Дякую, Піпе.
— Запевняю тебе, любий Джо,— мовив я після того, як ми потисли один одному руки,— я ніколи тебе не забуду.
— Авжеж, Піпе, авжеж! — сказав Джо таким тоном, наче заспокоював мене.— Я й не сумніваюся. Їй-богу, друзяко! Таж воно як помізкуєш, що до чого, то й побачиш, що це річ безперечна. Ото тільки щоб обмізкувати, треба трохи часу, надто вже несподівано все вийшло,— ге ж бо?
Мене, однак, якось не дуже втішило, що Джо такий у мені певний. Я б волів, аби він краще розчулився або сказав: "Це тобі робить честь, Піпе", або щось отаке. Тим-то я ніяк не відповів на першу частину його промови, а на другу тільки зауважив, що ця новина й справді була несподіваною, але що я завжди мріяв стати джентльменом і дуже часто розмірковував, як повівся б, діставши таку змогу.
— Кажеш, розмірковував про це? — озвався Джо.— От дивовижа!
— Дуже шкода, Джо,— сказав я,— що ти не взяв трохи більше з тих уроків, які я тобі тут давав. Ти не згоден зі мною?
— Та хто його зна,— відказав Джо.— Я ж такий тупайло. Я тільки у своєму реместві мастак. Воно завше було шкода, що я такий тупайло, от і зараз шкода, але не більше, ніж, скажімо… Ну, хоча б рік тому. Їй-бо!
Я мав на думці те, що, ставши власником свого багатства, зможу дещо зробити для Джо, отож було б доречніше, якби він виявився більш підготовленим до цього. Однак Джо зовсім не зрозумів мене, і я вирішив, що краще поговорю на цю тему з Бідді.
Так я й зробив. Коли ми попили чаю вдома, я покликав Бідді у наш невеличкий садок біля провулка, підбадьорив обіцянкою ніколи її не забути і сказав, що маю до неї прохання.
— А полягає воно в тому, Бідді, щоб ти не пропускала жодної нагоди бодай трохи облагородити Джо.
— Як це — облагородити? — перепитала Бідді, напруживши погляд.
— Та ти розумієш, Джо — такий любий, славний, коли хочеш, то любішого я й у світі не знаю, але в дечому він трохи неотесаний. Візьми от його знання, його манери. Хоч я дивився на Бідді, поки говорив, і хоч, коли я скінчив, вона широко розплющила очі, на мене вона не дивилась.
— Ах, його манери! Отже, у нього з манерами не гаразд, так? — спитала Бідді, зриваючи листок чорної смородини.
— Люба Бідді, тут вони цілком нормальні…
— Ах, саме тут цілком нормальні? — урвала вона мене, пильно роздивляючись листок у себе в руці.
— Вислухай же мою думку!.. Адже якщо мені вдасться ввести його у вищі кола, а я маю надію, що така змога у мене з'явиться, коли моя власність перейде до мене в руки, то тоді його манери ледве чи свідчитимуть на його користь.
— А ти гадаєш, він цього не знає? — спитала Бідді. Запитання було таке ущипливе (мені-он самому воно навіть і на думку не могло спасти), що я аж огризнувся:
— Що ти хочеш цим сказати, Бідді?
Вона розтерла листок між пальців — відтоді, коли я не почую запах чорносмородинового куща, він зразу нагадає мені той вечір у нашому садку біля провулка — і сказала:
— І ти ніколи не подумав, що він, може, гордий?
— Гордий? — повторив я, зневажливо скривившись.
— Гордощі ж бувають різні,— сказала Бідді, дивлячись мені просто в вічі й похитуючи головою.— Гордощі не в усіх однакові…
— Ну? Чому ти не договорюєш? — спитав я.
— Не в усіх однакові,— повторила Бідді.— Може ж, він занадто гордий і не погодиться, щоб хтось забрав його з місця, де у нього своя робота, яку він виконує добре і має від людей повагу. Як на правду, то я думаю, що він таки і є гордий, хоч не мені б це говорити: ти повинен знати його куди краще.
— Мені, Бідді,— сказав я,— дуже прикро таке чути від тебе. Я цього не сподівався. Ти просто заздриш, Бідді, тебе беруть завидки. Ти невдоволена, що мені так пощастило, і не вмієш цього приховати.
— Якщо сумління тобі дозволяє, можеш так і говорити,— відказала Бідді.— Повтори це ще раз і ще, якщо сумління тобі дозволяє.
— Ні, Бідді: це просто тобі сумління дозволяє так це сприймати,— заперечив я повчальним і зверхнім тоном.— Не звалюй вину на мене. Мені дуже прикро таке чути, бо це… це погана риса характеру. Я хотів попросити тебе, щоб коли я від'їду, ти в міру своїх скромних можливостей допомогла любому Джо розвинутися. Але тепер я ні про що тебе не прошу. Мені страшенно прикро за тебе, Бідді,— повторив я.— Це… це погана риса характеру.
— Можеш мене гудити або хвалити,— відказала бідна Бідді,— а я однаково завжди намагатимусь тут робити все, що в моїй силі. І хоч би якої ти був думки про мене, моє ставлення до тебе не зміниться. Хоча джентльменові не годиться бути несправедливим,— докінчила Бідді й одвернулася.
Я знов запально повторив, що це погана риса характеру (і згодом переконався, що небезпідставно подумав, тільки стосувалась ця думка зовсім не її), і подався стежкою вбік, а Бідді вернулась додому. Вийшовши за хвіртку, я похнюплено проходив до самої вечері, і знов мені зробилось навдивовижу сумно, що й цей другий вечір мого райдужного майбутнього минає так само самотньо й невтішно, як і перший.
Але наступний ранок ізнов розпогодив мій настрій, і я вирішив милостиво вибачити Бідді й більше не повертатися до тієї розмови. Вбравшись у найкращу свою одежу, я завчасу подався в місто, щоб, коли відчинятимуть крамниці, бути вже там. Містера Требба, кравця, я застав за сніданком у його вітальні в глибині приміщення, куди він і покликав мене, вважаючи, що виходити самому до такого клієнта, як я, не варто.
— А-а, як ся маєте? — по-панібратському почав містер Требб.— І чим я можу стати у пригоді?
Містер Требб щойно розрізав гарячу булочку на три перинки і, промастивши проміжки маслом, склав їх назад. Старий парубок, він мав чималі достатки, відчинене вікно з його кімнати дивилось у чималенький садок з городом, а в стіну біля комина вправлена була чимала обкута залізом скриня, в якій, щодо чого я не сумнівався, лежало чимало клунків з цими самими його достатками.
— Містере Требб,— сказав я,— мені не хочеться про це згадувати, щоб не здалося, наче я хвалюсь, але справа в тому, що у мене з'явилися значні кошти.