Знудьговані й похмурі, вони сиділи, дожидаючи, поки хтось сподобить їх своєю увагою, а найбалакучіша з трьох леді силкувалась говорити якомога твердіше, щоб приховати позіхи. Ця леді, на ім'я Камілла, дуже нагадала мені мою сестру, тільки що вона була старша і (в чому я впевнився, приглянувшись) не мала таких виразних рис обличчя.
Хоча, коли я ближче придивився, то подумав: ще добре, що вона взагалі має які-небудь риси,— таке подібне було її обличчя до глухої сірої стіни.
— Бідолаха! — рвучко промовила ця леді таким тоном, як у моєї сестри.— Він тільки сам собі шкодить.
— Було б куди похвальніше, якби він шкодив комусь іншому,— зауважив джентльмен.— Це набагато природніше.
— Кузене Реймонде,— втрутилась друга леді,— ми повинні любити свого ближнього.
— Але, Capo Покет,— відповів їй джентльмен,— кожен насамперед сам собі ближній!
Міс Покет засміялася, і Камілла теж засміялася й сказала (стримуючи позіх):
— І хто б подумав!
Мені, правда, здалося, що їм якраз припали до вподоби його слова. Третя леді, яка досі не озивалась, сказала з поважністю й переконаністю:
— Дуже слушна думка!
— Бідолаха! — трохи перегодом повторила Камілла (увесь цей час — я відчував — вони дивились на мене).— Він такий чудний! Чи ж повірите — коли у Тома померла дружина, його просто несила було переконати, що дівчаткам доконче потрібні жалобні сукенки з найглибшими шлярками! "Та боже мій,— казав він.— Камілло, яке це має значення? Головне, щоб бідні сирітки були в чорному!" Це так схоже на Метью! І хто б подумав!
— В ньому є й добрі риси, є,— сказав кузен Реймонд.— Боже борони, щоб я став це заперечувати. Але він ніколи не мав і не матиме найменшого поняття про пристойність.
— Ви розумієте, що я мусила,— мовила Камілла,— просто мусила виявити твердість. Я заявила: "Я цього не допущу, родинна честь мені дорожча". Я сказала йому, що це буде ганьба для родини, якщо сукенки не матимуть глибоких шлярок. Я твердила про це від сніданку до самого обіду. Я зіпсувала собі шлунок. І кінець кінцем він зірвався, як то з ним буває, кинув одне недобре слово й погодився: "Роби, як знаєш". І тепер, дякувати долі, я до останніх своїх днів утішатимусь тим, що ту ж хвилину вибралася з дому, хоч була злива, і придбала все потрібне.
— Але заплатив, звичайно, він? — поцікавилась Естелла.
— Це не так важливо, дорогенька, хто заплатив,— відповіла Камілла.— Купила ж бо я. І ще не раз, коли я прокинуся серед ночі, думка про це сповнить мені душу відрадою.
Урвав цю розмову дзенькіт дзвіночка віддалік у парі з чиїмось окриком, що розкотився луною по коридору, яким я прийшов. Естелла кинула мені:
— Пора, хлопчику!
Коли я обернувся йти, всі подивились на мене вкрай зневажливо, і вже на порозі я почув голос Сари Покет:
— Ну й ну! Що ж це далі буде?
До чого Камілла обурено додала:
— От забаганки! І хто б подумав!
Серед темного коридору Естелла раптом зупинилася і, рвучко обернувшись майже впритул до мене, глузливо сказала:
— Ну?
— А що, міс? — відповів я, з розгону ледь не наштовхнувшись на неї.
Вона стояла й дивилась на мене, а я, звісно, дивився на неї.
— То я вродлива?
— Так, дуже вродлива.
— І зла?
— Але не така зла, як того разу,— відповів я.
— Не така зла?
— Не така.
Вона вся спалахнула, ставлячи останнє запитання, і коли я відповів, вимашисто ляснула мене в обличчя.
— А тепер? — спитала вона.— Якої ти тепер про мене думки, злиденя миршаве?
— Я не скажу.
— Бо ти скажеш там, нагорі. Чи не так?
— Ні,— відповів я,— не так.
— Чому ти зараз не плачеш, здихля?
— Бо я вже більш ніколи через вас не плакатиму,— відказав я. Неймовірною брехнею були ці слова: я вже й у ту мить гірко плакав у душі через неї, а ще ж стільки мук вона завдала мені в майбутньому, що й не переказати!
Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.
— А це хто у нас? — запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.
— Один хлопчик,— відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а над глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.
— Хлопчик з села, так? — спитав він.
— Так, сер,— відповів я.
— І як ти тут опинився?
— Міс Гевішем по мене посилала,— пояснив я.
— Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! — мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.— Поводься як слід.
З цими словами він відпустив мене — чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,— і рушив далі вниз. Я подумав — чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.
— Ага! — сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.— Дні збігають, правда?
— Так, мем. Сьогодні вже…
— Ні-ні-ні! — спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.— Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?
Я розгубився, не знаючи, що відповісти.
— Та не дуже, мем.
— А в карти, як тоді? — запитала вона, пильно глянувши на мене.
— Так, мем. Це я можу, коли треба.
— Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,— з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,— і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?
Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.