Звісно, що в нашому селі був шинок і що Джо часом любив там посидіти й викурити люльку. Того вечора я дістав від своєї сестри суворий наказ по дорозі зі школи знайти його у "Трьох Веселих Моряках" і будь-що-будь приставити додому. Отож я й спрямував свою ходу до "Веселих Моряків".
У першій кімнаті там був шинквас, а поруч, на стіні біля дверей,— написані крейдою страшенно довгі боргові рахунки, що їх, як мені здавалося, ніколи не сплачувано. Відколи себе пам'ятаю, я завжди їх там бачив, і росли вони швидше за мене. Але й крейди у наших краях хоч греблю гати, і можливо, що люди просто не проминали нагоди вжити її на що-небудь.
Оскільки була субота, господаря я застав похмуро втупленого в ці записи, проте мені потрібен був не він, а Джо, тож я тільки привітався до нього й пройшов коридором до зали в глибині приміщення, де у коминку яскраво палахкотів огонь і де Джо смалив свою люльку в товаристві містера Вопсла та якогось незнайомця. Джо зустрів мене звичним своїм: "Здоров, Піпе, друзяко!", і ледве промовив він ці слова, як незнайомець обернувся й подивився в мій бік.
Щось таємниче було в цьому чоловікові, якого я бачив уперше в житті. Голову він тримав схиленою набік, а одне око приплющене, наче цілився в щось з невидимої рушниці. У роті в нього була люлька; цю мить він вийняв її, повільно випустив дим, усе не відводячи від мене пильного погляду, і кивнув. Я теж кивнув, тоді він кивнув знову і посунувся на лавці, наче запрошуючи мене сісти поряд.
Але, маючи звичку сидіти поруч із Джо у цьому благословенному закладі, я тільки сказав: "Дякую, сер" — і присів на лавку навпроти, де Джо вже звільнив для мене місце. Незнайомець, глянувши на Джо і побачивши, що увага його заклопотана чимось іншим, кивнув мені ще раз, коли я вже сидів, і якось дуже дивно, як на мене, почухав ногу.
— Отже, ви сказали,— промовив незнайомець, обертаючись до Джо,— що ви коваль.
— Атож, так я й сказав,— підтвердив Джо.
— Ви що вип'єте, містере…? Ви, здається, не назвали свого імені.
Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.
— Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу?
— Та знаєте,— мовив Джо,— коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.
— Не вельми охочі? Нехай і так,— заперечив незнайомець,— але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.
— Ну хіба що заради компанії,— сказав Джо.— Ром.
— Ром,— повторив незнайомець.— А що воліє другий добродій?
— Ром,— сказав містер Вопсл.
— Рому на трьох! — гукнув незнайомець господареві.— Три склянки!
— Цей другий добродій,— зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,— такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.
— Он як,— хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.— З тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?
— Атож,— підтвердив Джо.
Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.
— Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.
— На болотах воно здебільше безлюддя,— підтвердив Джо.
— Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?
— Ні,— відповів Джо,— оце хіба що втікачі-каторжники час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?
Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.
— А вам, мабуть, доводилося їх ловити? — спитав незнайомець.
— Та раз було,— визнав Джо.— Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли — містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?
— А так, Джо.
Незнайомець знову подивився на мене — усе ще мружачи одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці,— і сказав:
— Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?
— Піп,— відповів Джо.
— Це що, його ім'я?
— Ні, не ім'я.
— То прізвище?
— Ні,— відповів Джо.— Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.
— Це ваш син?
— Та, бачите…— задумливо протяг Джо — не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у "Веселих Моряків" так годилося — глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.— Як вам сказати… Ні, Ні, не син.
— Небіж? — запитав незнайомець.
— Та, бачите…— промовив Джо все в такій самій поважній задумі.— Власне, ні. Правду кажучи, ні, не небіж.
— Тоді хто ж він вам, у лихої години? — вигукнув незнайомець, як мені здалося, з зовсім недоречною гарячковістю.
Аж це до розмови вклинився містер Вопсл. За родом своєї діяльності добре поінформований у питаннях спорідненості, оскільки йому доводилось пам'ятати всіх родичів, з якими не дозволяється брати шлюб, він докладно з'ясував, які саме родинні зв'язки поєднують мене з Джо. На завершення містер Вопсл гаркливо відтарабанив якийсь монолог із Річарда Третього, додавши при кінці: "Як каже поет", чим достатньою мірою (у власних очах) виправдав свою поведінку.
Зауважу, до речі, що містер Вопсл кожного разу, коли заговорював про мене, вважав за доцільне скуйовдити при цьому моє волосся, щоб воно лізло мені в очі. Я й досі не розумію, чому і він, і всі інші, хто бував у нас в гостях, неодмінно мусили піддавати мене цій принизливій процедурі. Здається, не було жодного випадку за моїх ранніх літ, щоб котрийсь довгорукий добродій з нашого кола, завівши про мене мову, не виявляв своєї прихильності в такий спосіб.
Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний.