І тільки знов глянувши на морозяне світло привітного неба, побачивши людей, що проходили за огорожею подвір'я, і підкріпившись рештками хліба з м'ясом та пивом, я більш-менш заспокоївся. Хоча, можливо, я б і не прийшов так скоро до пам'яті, якби не з'явилась Естелла з ключами в руках, щоб випустити мене на вулицю. Я подумав, що, побачивши, який я перестраханий, вона й справді матиме підстави дивитися на мене згори вниз, і вирішив: ні, візьму себе в руки.
Кинувши на мене тріумфальний погляд, наче втішена тим, які в мене пошерхлі руки й простацькі черевики, Естелла відімкнула хвіртку. Коли я проходив повз неї, не підводячи очей, вона глузливо торкнулась мене рукою.
— Чому ти не плачеш?
— Бо не хочу плакати.
— Ні, хочеш,— сказала вона.— У тебе очі повні сліз, ти й зараз насилу стримуєшся від плачу.
Вона зневажливо засміялась, підштовхнула мене за хвіртку й замкнула її. Я пішов прямо до містера Памблечука і дуже зрадів, що не застав його вдома. Переказавши йому через прикажчика, коли мені знову треба бути у міс Гевішем, я вирушив пішки додому і всі чотири милі до кузні пройшов, заглиблений у роздуми про те, що я побачив, і що мені судилось бути простим хлопчиськом-селюком, і що у мене руки пошерхлі й черевики простацькі, і що я маю препогану звичку даму в картах називати кралею, і що я куди більший неук, ніж мені здавалося ще вчора, і що все моє життя безпросвітне.
Розділ 9
Коли я прийшов додому, моя сестра, якій дуже кортіло все дізнатись про міс Гевішем, закидала мене безліччю запитань. І невдовзі на мене посипались дошкульні удари по голові й по спині, а чолом мене стали ганебно товкти у кухонну стіну, оскільки мої відповіді не повністю задовольняли сестру.
Якщо побоювання бути незрозумілим і справді такою значною мірою притаманне дітям, як це було зі мною в дитинстві,— а так, очевидно, і є, бо не думаю, щоб я становив якийсь виняток,— то саме в цьому криється причина дитячої замкненості. Я був певний, що коли змалюю міс Гевішем такою, як я її побачив, мене не зрозуміють. Мало того: я був певний, що й саму міс Гевішем тоді не зрозуміють. І хоча вона була суцільною загадкою для мене, я чомусь вважав, що вчинив би нечесно й зрадницьки, якби виставив її, а тим паче Еетеллу, такими, як вони є, перед очі місіс Джо. Через це я й говорив якомога менше, і за це ж мене й товкли чолом у стіну.
А найгірше, що перед вечерею прикотив у своєму візку цей причепа Памблечук, якого підстібала ненаситна жадоба дізнатись про все, що я побачив та почув. Уже самого вигляду цього мого мучителя з риб'ячими очима й роззявленим ротом, з цим запитливо настовбурченим рудуватим волоссям, з жилетом, що аж роздимався від арифметичних прикладів, виявилось достатньо, щоб я й зовсім уперся мовчати.
— Ну, хлопче? — почав дядько Памблечук, зручно вмостившись, як почесний гість, біля коминка.— То як же тобі повелося в місті?
Я відповів: "Непогано, сер",— за що сестра погрозила мені кулаком.
— Непогано? — перепитав містер Памблечук.— Непогано — це не відповідь. Розкажи нам, хлопче, що ти розумієш під цим словом.
Вапно на чолі, мабуть, сприяє тому, що людина робиться особливо затятою. В усякому разі, мій мозок, скріплений вапном із стіни, затверд у затятості, мов кремінь. Я поміркував з хвилину й відповів, так наче придумав щось нове:
— Я й розумію — "непогано".
Моя сестра з вигуком обурення уже ладна була налетіти на мене — я не мав і надії, що хтось за мене заступиться, бо Джо як на те працював у кузні,— але її стримав містер Памблечук:
— Ні, не треба втрачати самовладання. Облиште хлопця мені, добродійко, облиште його мені.
Після цього містер Памблечук обернув мене обличчям до себе, немов збирався підстригати мені волосся, і сказав:
— По-перше (щоб довести до ладу наші думки), скажи-но, сорок три пенси — скільком це дорівнює?
Я зважив, чим мені пахне відповідь "Чотириста фунтів", і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від "дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові" і кінчаючи на "сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам чотирьом пенсам", і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,— тріумфально запитав на завершення:
— Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:
— Не знаю.
Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.
Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав:
— Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?
— Дорівнюють! — заявив я.
І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.
— А яка з себе міс Гевішем, хлопче? — почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.
— Дуже висока й темноволоса,— відповів я.
— Це правда, дядечку? — поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.
— Чудово! — прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: "Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?").
— Авжеж, дядечку,— погодилась місіс Джо.— Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.
— Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? — запитав містер Памблечук.
— Сиділа в чорній оксамитовій кареті,— відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне в одного — бо й було чого — і повторили обоє:
— В чорній оксамитовій кареті?
— Атож,— підтвердив я.— А міс Естелла — це начебто її небога — у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.
— І ще хтось там був? — спитав містер Памблечук.
— Четверо собак,— відповів я.
— Великих чи малих?