— Це Піп,— пояснив містер Памблечук.
— Отже, це — Піп? — перепитала панночка, дуже вродлива й гордовита собою.— Заходь, Піпе.
Містер Памблечук теж хотів увійти в двір, але вона не пропустила його через хвіртку.
— Ви що? — спитала вона.— Бажаєте побачити міс Ге-вішем?
— Якщо міс Гевішем бажає мене побачити…— знічено відповів містер Памблечук.
— Але ж ні,— заперечила дівчинка.— Вона цього не бажає.
Голос її прозвучав так рішуче й категорично, що містер Памблечук, хоч і відчув образу своєї гідності, не знайшовся чим заперечити. Натомість він суворо глянув на мене — наче це я щось йому заподіяв! — і відійшов, докірливо мовивши мені на прощання:
— Гляди ж, хлопче, щоб твоя поведінка була до честі тим, хто виховав тебе власною рукою!
Я трохи побоювався, чи не вернеться він назад, щоб ще спитати через хвіртку: "І шістнадцять?" Але він не вернувся.
Моя юна провідниця замкнула хвіртку, і ми рушили через подвір'я. Воно було вибрукуване й чистеньке, тільки у кожній шпарині між камінням пробивалася трава. Праворуч бігла алейка до броварні; дерев'яні ворота на ній стояли навстіж, і всі двері у броварні теж стояли навстіж, усе порожнє й занехаяне. Холодний вітер здавався тут ще холоднішим, ніж зокола, він гулко завивав, продимаючи броварню наскрізь, як-то завиває вітер серед снастей корабля у відкритому морі.
Помітивши, що я дивлюсь на броварню, дівчинка сказала:
— Ти міг би випити все міцне пиво з цієї броварні, хлопчику, і тобі нічого б не сталося.
— Може, й міг би,— соромливо погодився я.
— Тепер тут і не пробуй варити пиво, хлопчику, однаково вийде кисле. Правда ж?
— Та наче так, міс.
— Хоча ніхто й не збирається пробувати,— додала вона,— бо з цим усім давно скінчено і все тут так і стоятиме, поки не розвалиться. А міцного пива у погребах так багато, що вистачить затопити всю цю резиденцію.
— Так називається цей дім, міс?
— Це одна з його назв, хлопчику.
— То він ще й інші назви має, міс?
— Принаймні одну. Сатіс-Гаус. "Сатіс" означає "досить" — чи то по-грецькому, чи то по-латині, чи то по-гебрейському, чи то всіма трьома мовами. Та мені до цього байдуже.
— "Будинок Досить"! — озвався я.— Чудна якась назва, міс.
— Атож,— погодилась дівчинка.— Але вона має своє значення. Коли якомусь домові давали таку назву, це означало, що його власник більш нічого не потребуватиме. За тих часів, мабуть, уміли вдовольнятись малим. Проте не гаймося, хлопчику.
Вона раз у раз називала мене "хлопчиком" і говорила це вкрай байдужно, хоча сама була десь такого самого віку, що й я. Звичайно, як дівчинка, та ще й гарненька і самовпевнена, вона здавалася куди старшою, але до мене вона ставилась так зневажливо, наче була зовсім повнолітньою і навіть королевою.
У дім ми ввійшли бічними дверима — парадний вхід був замкнений ззовні на два ланцюги,— і найперше мене вразила суцільна темрява всередині: дівчинка залишила в передпокої запалену свічку. Тепер вона взяла її, і ми подались через коридори й далі вгору сходами; якби не свічка, нас поглинула б навколишня пітьма.
Нарешті ми підійшли до дверей кімнати, і дівчинка сказала:
— Заходь.
Я відповів — не так з чемності, як через сором'язливість:
— Ні, спершу ви, міс.
Вона на це кинула:
— Що за дурниці, хлопчику. Я не збираюся заходити. І, сповнена зневаги, пішла собі назад, а найгірше — забрала з собою свічку.
Мені стало дуже незатишно, ба навіть трохи страшно. Лишалось одне — постукати в двері, що я й зробив і почув ізсередини дозвіл увійти. Я ввійшов і опинився у досить великій кімнаті, непогано освітленій кількома восковими свічками. Ані промінчика сонячного світла не пробивалося сюди. Судячи з меблів, це була спальня, хоча вигляд і призначення багатьох речей були мені тоді абсолютно незнайомі. Серед них виділявся покритий тканиною столик із дзеркалом у позолоченій рамі, з чого я зразу зробив висновок, що це чи не туалетний столик якоїсь панії.
Якби нікого не було за цим столиком, він, можливо, і не впав би мені зразу в око. Але у кріслі, спершись ліктем на стільницю і схиливши голову на долоню, сиділа така дивна леді, що дивнішої я ніколи не бачив і не побачу.
Вона була розкішно вдягнена — самі атласи, мережива, шовки,— і все біле. Туфлі також були білі. З її голови спадала довга біла фата, волосся прикрашали весільні квіти, але саме волосся було сиве. На шиї і на руках у неї виблискували яскраві коштовності, ще інші іскрилися на столі. Всюди видніли розкидані сукні — хоч не такі пишні, як та, що була на ній,— і стояли напівспаковані валізи. Вона ще не скінчила вдягатись, бо одна туфля була на нозі, а друга стояла на столі поруч з її рукою, і фата звисала абияк, і годинник з ланцюжком був не на ній, і мереживо було не на грудях, а лежало біля дзеркала вкупі з дрібними оздобами, хустинкою, рукавичками, якимись квітами й молитовником.
Все це я помітив не відразу, хоч і з першого погляду побачив багато більше, ніж можна було б сподіватись. Я побачив, що те, яке мало бути білим, давно втратило цю білість, поблякло й пожовкло. Я побачив, що наречена у весільній сукні зів'яла, як і та сукня та квіти, і в ній тільки й лишилось яскравого, що блиск запалих очей, Я побачив, що сукня, яка колись облягала стрункий молодий стан, тепер обвисає на висохлому тілі, де сама шкіра й кістки. Одного разу на ярмарку мене водили подивитись на воскову фігуру, що зображувала якусь там історичну знаменитість у труні. А іншого разу в одній з наших давніх церков на болотах мені довелося бачити скелета в зотлілих шатах, викопаного зі склепу під кам'яною підлогою. Тепер у тієї воскової фігури й того скелета наче з'явилися живі темні очі, втуплені в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.
— Хто ти? — спитала леді за столом.
— Піп, мем.
— Піп?
— Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов… погратися.
— Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.
Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.