Великі сподівання

Сторінка 15 з 151

Чарлз Діккенс

Я збирався знову щось запитати і вже почав був: "А чому?.." — та Джо стримав мене.

— Стривай-но. Я знаю, що ти хочеш сказати, Піпе, але стривай хвильку! Ніде правди діти, твоя сестра часом добре нам дошкуляє. І штурханами годує, і не дає ніякого просвітку. А коли її проймає шал, Піпе,— Джо знизив голос до шепоту й оглянувся на двері,— то, як по щирості казати, вона тоді чиста Кара божа.

Джо промовив перше з цих двох слів так, наче воно починалося з доброго десятка великих "К".

— Чому я досі не збунтувався? Ти це хотів спитати, Піпе, коли я не дав тобі договорити?

— Атож, Джо.

— Та бачиш,— сказав Джо, перекладаючи коцюбу в ліву руку, щоб правою помацати собі баки,— коли він вдавався до цього мирного жесту, так і жди від нього якоїсь несподіванки.— Бачиш, твоя сестра — розумаха. А так, розумаха.

— А що це таке? — спитав я, гадаючи, що він не знайдеться, як мені пояснити. Проте він, пильно дивлячись на вогонь, на мій подив, не забарився з відповіддю, яка була хоч і не посутня, зате достатня, щоб мене ошелешити:

— Таки розумаха,— сказав він. А коли нарешті відвів погляд убік і знов заходився мацати баки, додав: — Ну, а я розумом не дуже… І ще я тобі що скажу, друзяко,— це без усяких жартів, Піпе,— я-бо стільки надивився на свою нещасну матір та й на інших жінок — так же тяжко доводиться їм працювати, й не розгинатися з ранку до вечора, й серцем уболівати, й не мати спочинку до своєї смертної години, що тепер страх боюся, аби чим не скривдити жінки, нехай навіть мені й на гірше коли вийде. Я б волів, щоб воно тільки мені перепадало, Піпе, щоб не гуляв по тобі Лоскотун, друзяко,— нехай уже я один перетерплю. Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,— ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.

Хоч який я був малюк тоді, а пам'ятаю, що саме від того дня почав ще захопленіше ставитись до Джо. Ми з ним як були рівні, так і лишились, але після того я не раз, бувало, коли сидів і думав про Джо, відчував, що в душі у мене наростає особливо ніжне почуття до нього.

— Та що там не кажи,— промовив Джо, зводячись підкласти вугілля у вогонь,— а її ще нема, хоч на годиннику вже скоро восьма! Не дай боже, конячка дядька Памблечука ногу підверне на слизькому та впаде!

Місіс Джо у базарні дні їздила часом з дядьком Памблечуком на ринок, допомагаючи йому жіночою порадою скупитися з усяким харчем, оскільки він, старий парубок, не довіряв цього своїй економці. Сьогодні саме й був такий базарний день, і місіс Джо вибралася в таку поїздку.

Джо поворушив вугілля, підмів біля коминка підлогу, і ми вийшли на поріг прислухатись, чи не почуємо візка. Вечір був ясний і холодний, віяв колючий вітер, земля затвердла й побіліла від паморозі. На болотах такої ночі не витримати,— промайнула у мене думка. Я подивився на зорі й уявив собі, як, мабуть, жаско напів-замерзлій від холоду людині звести до них погляд і не знайти в осяйній їх безлічі ні співчуття, ні підтримки.

— А ось і конячку чути,— сказав Джо,— видзвонює, мов тими балабончиками!

Її залізні підківки мелодійно вистукували по твердій дорозі, коли вона бігла значно жвавішим трюхцем, ніж звичайно. Ми винесли стільця, аби місіс Джо легше було злізти, розворушили вогонь у коминку, щоб яскравіше засвітилось віконце, і ще раз оглянули кухню, чи все на своєму місці. Ледве ми скінчили ці готування, як вони й над'їхали, закутані по самі очі. Місіс Джо швиденько допомогли висісти, та й дядько Памблечук теж не став гаятись — він тільки покрив конячку попоною, і ось ми вже були в кухні, принісши з собою стільки холоду, що, здавалося, вистудили навіть жарінь у коминку.

— Ну,— заявила місіс Джо, хутко й збуджено розсупонюючись і відкидаючи назад капор, що повис у неї на плечах, затриманий шворками,— коли цей хлопчисько й тепер не буде вдячний, то вдячності від нього вже й не жди!

Я надав своєму обличчю якомога вдячливіший вираз — наскільки це можливо для хлопчика, який і поняття не має, кому й за що повинен бути вдячним.

— Я тільки сподіваюся,— докинула моя сестра,— що йому там не потуратимуть, хоч я й не певна.

— Вона не з таких, добродійко,— сказав містер Памблечук.— Вона знає, що до чого.

"Вона?" Я глянув на Джо, зобразивши губами й бровами "Вона?". Джо глянув на мене й так само зобразив губами й бровами "Вона?". Коли моя сестра перехопила його на цьому прогріху, він поспішив почухати носа тильним боком долоні, як завжди робив у таких випадках, і примирливо подививсь на неї.

— Ну? — гаркнула моя сестра.— Ти чого витріщився? У домі пожежа?

— Та що тут дехто згадав: "Вона",— делікатно натякнув Джо.

— А вона і є вона,— відказала сестра.— Чи, може, по-твоєму, міс Гевішем — це він? Але не думаю, щоб навіть ти до такого скотився.

— Це та міс Гевішем, що з міста? — поцікавився Джо.

— А хіба є ще міс Гевішем, що з села? — зіронізувала сестра.— Вона хоче, щоб цей хлопець прийшов до неї погратися. І звичайно ж, він прийде! І щоб мені там добре грався,— докинула сестра, грізно шарпнувши до мене головою на знак того, щоб я був якомога жвавіший у тих своїх іграх,— бо як ні, то я йому покажу!

Я чував про міс Гевішем з міста — кожен на багато миль навкруги чував про неї,— як про неймовірно багату й сувору леді, що жила затворницьким життям у просторому й похмурому будинку, замкненому на сім спустів від грабіжників.

— Що ти кажеш! — здивовано вигукнув Джо.— А звідкіля ж вона знає Піпа?

— От туман! — скрикнула моя сестра.— Хто сказав, що вона його знає?

— Але ж дехто тут,— знову делікатно натякнув Джо,— зауважив, що вона хоче, аби він прийшов до неї погратись.

— А хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він такого хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не може так бути, що дядько Памблечук орендує у неї ділянку і що він часом — ми не казатимем, раз на три місяці чи на півроку, це тебе не стосується — одне слово, що він часом навідується до неї сплачувати оренду? І хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не міг дядько Памблечук, котрий завше про нас думає і дбає,— хоч ти, Джозефе, здається, й не цінуєш цього (це вона сказала з глибоким докором, наче Джо був найневдячнішим з небожів),— хіба не міг він згадати цього хлопця, який вигарцьовує осьо ногами (чого я не робив, присягаюся!) і від якого я, скільки живу, не маю просвітлої хвилини?